У місті Ізмаїльщини протягом багатьох століть сформувалася унікальна народна архітектура

Місто Вилкове Ізмаїльського району розкинулося у дельті Дунаю, серед плавнів, боліт і очерету. Це крайній український населений пункт на річці Дунай. За ним закінчуються дороги й Україна, на другому березі Дунаю – вже Румунія. Основний заробіток тут — риболовля. Річка годує місцевих мешканців, однак жити серед такої вологості непросто. Для того, щоб збудувати будинок, спершу треба зробити великий земляний насип, а вже на ньому зводити оселю. Люди, що селилися в цих болотистих місцях серед найбільших в Європі очеретяних заростей, які охоплюють 180 тисяч гектарів, використовували цей природний ресурс для будівництва.
Про це розповідає дослідницький проєкт «Ukraїner», передає інформаційна агенція «Юг.Today».
Очерет у поєднанні з черепицею – класика осель Вилкового
Експерт громадської організації «Інститут екології та розвитку дельти Дунаю» Михайло Жмуд поділився подробицями , як люди освоювали ці плавні.
«Перші поселенці прийшли сюди на човнах, прототипах козацької чайки. От рибалка, який приїхав сюди, перший поселенець, зробив островець, зробив курінь спочатку. Потім діти підросли, тому, як тільки хлопці підростали до шістнадцяти років, давали лопату, і всі копали. Дуже гарно визначити можна було, скільки в сім’ї було дочок, скільки було хлопців. Якщо садиба пішла далі в плавні, в болото, то значить синів було більше, а якщо дочки, то менша садиба, менший огород. Спочатку вони освоїли грядки біля Дунаю, діти підростали, набирались сили. І для того, щоб спалювати цю силу в правильному напрямку, вони копали канали, робили землю. Тут земля робиться», – каже Михайло.

Експерт Михайло пояснює, що співвідношення води й суші має бути один до двох. Це дає можливість «робити ґрунт», який насипають і таким чином підіймають ділянку. Потім земля осідає, треба ще підсипати, аж тоді можна планувати будівництво. Колись це робилось руками кількох поколінь.
«Дунай – найбільш мутна природна річка Європи, у кожному кубічному метрі дунайської води — в середньому 400 грам мулу. А щорічно Дунай несе 200–220 кубічних кілометрів води. Це не забруднення, це природна мутність. Із мільйонів тонн цього мулу формується нова суша, нові території, а люди вже піднімають трішки вище, щоб з болота вийти, і будують свої садиби. Вилкове побудоване на болотах. Побудоване вручну і ця територія претендує на саму велику сушу, штучно зроблену на болотах, зроблену без механізмів, вручну», – зазначив він.
Містянин Михайло Жмуд пояснює, що плавні не мають дерев, однак там задосить очерету. Його і використовують у будівництві. Дерев’яний каркас будинку наповнюють очеретом, закладають дунайським мулом, а зверху – все, що хочеш, можна і тинькувати, і гіпсокартон кріпити. Але в основі іде очерет як прототип сендвіч-панелі.

У таких мулистих місцях земля просідає. Якщо побудувати з цегли, то через п’ять-десять років будинок може зануритися в ґрунт на 15 сантиметрів. А очерет – легкий матеріал, дає мале навантаження на землю. І практичний матеріал, бо місцевий.

Дах покривали теж очеретом, а пізніше черепицею, її у Вилкове привозили. Тут є будинки, криті французькою, румунською черепицею. Однією і тією ж перестрелюють дах не одного будинку.
«На заході Україні там все це все обіграно деревом, але тут вологість висока і тому тут дерево захистити – це дуже дорогі масла використовуються, щоб дерево зберегло свій вигляд природній. Але більш очерет. Очерет і поєднання очерету з черепицею – це якраз така класика», – підкреслює мешканець Вилкового.

Михайло Жмуд констатує, що Дунай – єдина річка в Європі, де зберігся природний нерест осетрових. Зараз популяція риб зменшилася і вилов заборонений. Але вони ще піднімаються вверх по Дунаю. Раніше рибалки експортували осетрових з Вилкового до Відня, Стамбула. Всю іншу рибу розглядали як харчову – для себе, для столу.
«Специфіка Вилкового, ви розумієте, це життя на воді. Життя на болоті. Все тут зроблено з того, що приносить річка і що дає річка. Річка дає очерет, річка дає рибу. І річка дає мул, з якого зроблена земля Вилкового на болотах», – розповідає експерт.

Михайло Жмуд має туристичну фірму у Вилковому і будує нову пасіку як принаду для гостей Вилкового. Оглядовий павільйон також робить з очерету, де туристи за склом можуть спостерігати за бджолиним роєм.
«Дельтове бджільництво дуже цікаве в тому плані, що тут є весняний медозбір гарний і осінній медозбір. Літом в очерет бджоли мед не носять. Тому на літо ми вимушені кочувати на сільгоспугіддя, на материкову частину. Місцеві жителі говорять: «Ми з води, а то материк». Ми живемо на воді, на болоті, і тому тут дуже цікаво займатися якраз розведенням бджіл. І дуже є делікатесним мед дельтовий, який зібраний з природних угідь, які не бачили агрохімії», – зізнається чоловік.
Пустельне Анкудінове
Острівне поселення Анкудінове – це частина Вилкового. До 1971 року там жило досить багато людей, була початкова школа, магазин, електростанція. Щовівторка та щочетверга крутили фільм, – розповідає Михайло Жмуд. Але після великої повені 1971 року людям рекомендували переселитися до Вилкового. Тому зараз там проживають лише кілька сімей старожилів, решту будинків використовують як дачні ділянки.
«У звичайні часи це орієнтували все на туристів. Тут вирощується продукція. На Дунайському морі, точно так, як нільська цивілізація все брала з мулу Нілу, так і тут. І це туристам цікаво і вони згідні платити більше коштів, ніж за промислово вирощені яблука, полуницю та інші речі. Але зараз, у цей військовий час, це можливість вижити, виростити собі огородину», – коментує ситуацію Михайло.
Сім’я Семибратьєвих живе в Анкудіновому: жінка займається городництвом, чоловік – рибальством. Михайло Сємибратьєв належить до липован.

У цій місцевості кожна сім’я мала свій канал – так званий єрик. Кожен господар робив його своїми руками. Їхній, Сисоєвський єрик (від імені батька Михайла Семибратьєва Сисоя), вважається тут найширшим. Михайло каже, що єрик – це їхня вулиця. Раніше канал мав вихід до великих вод Дунаю. Михайло там ловив білуг, осетрів, севрюг, оселедця. Зараз єрики обміліли.
Олена Семибратьєва живе тут уже 46 років. Вона українка, що вийшла заміж за липованина і переїхала до нього. Жінка розповідає, що їхній будинок збудував ще її свекор. Хату зводили приблизно сезон: як почали весною, то на зиму вже можна її обживати.
Влітку люди руками вибирають з єриків застійний мул, сушать, а згодом мостять ним хату.
«Дім тут будують так: роблять решітчастий каркас, по боках почали дерев’яні, як ребра дому. А потім ось ці простінки забиваються очеретом. Дощечками ущільнюється, а потім тільки мазка: 3-4 мазки, достається мул, добавляється солома. Перша мазка із соломою, а третя чи четверта — уже з тирсою. Стіни не товсті. Теплота зберігається так: створюється наче термос, повітряний прошарок всередині очеретяна. А в основному так, стояла побілена хата, чистенько завжди, квіти. Тут загалом люди чистоплотні», – ділиться особливостями будівництва Олена.
Її чоловік Михайло Семибратьєв згадує, як батьки будували хату в 1961 році, а його малого прив’язували за ногу до стовпа на подвір’ї, щоб він не впав в єрик.
«Робили спочатку земляний настил, піднімали до пояса. Це все вручну, на носилках вантажили, висипали на купу. Після цього робили сохи, почал береться з акації або дуба. Це основа, далі чіпляється безпосередньо стояк. Потім збирається каркас, скріпляються по периметру основи. Після того ставили очерет. Роблять риштування, як під штукатурку. Очерет кладеться один вверх, другий вниз. А далі йде невеликий шар мазки, а основний – як ізоляція. Раніше у нас не було каменю, тільки саман. Але саман небезпечний тим, що якщо почнеться повінь, підмокає і дім відразу складається, як картонний. У нас всюди дерев’яні підлоги, під низом – ракушка шаром сиплеться. Потім кладуть палки, а на них прибивається дошка», – деталізує голова родини.

Дах їхньої оселі спершу робили з черепиці, потім вже перекривали шифером. Михайло згадує, що діди стелили покрівлю очеретом. Раніше було модно покривати хату зверху вагонкою, але зараз цього вже не практикують. Зараз очеретом роблять утеплення, зверху стелять металеву сітку, а зверху «наброску» і далі фарбують чи мажуть.
Підготувала Інна ДЕРМЕНЖІ