Штурмував військкомат, поки не забрали на фронт: на Донеччині обірвалося життя десантника з Ізмаїльського району
Знову чорним крилом смутку і неймовірного болю накрило Ізмаїльщину. Ще в одній домівці оселилися горе, розпач і сум… Російські окупанти продовжують забирати життя кращих синів і доньок України – наших відважних захисників.
У п’ятницю, 7 квітня, на пекельній Донеччині обірвалося життя 49-річного солдата, десантника, мешканця Саф’ян Ізмаїльського району Віталія Сиваченка. Боєць разом із своїми побратимами потрапив під ворожий артилерійський обстріл поблизу міста Мар’їнка, отримавши несумісні з життям поранення.
Цю трагічну звістку журналісту інформаційної агенції «Юг.Today» повідомила дружина полеглого воїна Наталія.
За її словами, Віталій Володимирович народився 21 жовтня 1973 року в селі Щербані Вознесенського району Миколаївської області. На Миколаївщині отримав атестат про закінчення середньої освіти. Через важке дитинство Віталій не зміг отримати подальшу освіту, тому присвятив себе сфері будівництва. Майже до 2013 року проживав та працював у Новій Каховці на Херсонщині. Того року чоловік приїхав навідати кума в Ізмаїлі, де зустрів свою другу половину – пані Наталію, уродженку міста.
Жінка розповіла нам, що офіційна реєстрація їхнього шлюбу відбулася в 2014 році. Однак Віталій після одруження взяв прізвище дружини, оскільки його пращури багато років жили під чужим молдавським прізвищем – Пуршел. Бо, як каже пані Наталія, в її чоловіка є єврейське коріння. Ще під час Другої світової війни його дід разом із рідними тікав від фашистів та опинився в Молдові. Там, аби приховати свою етнічну приналежність, вся родина взяла молдовське прізвище. Вже батько Віталія Володимир порадив синові під час реєстрації шлюбу перейти на прізвище своєї дружини, бо вважав чужорідне для їхнього роду «назвище» причиною всіх негараздів.
Одразу ж після весілля молодята переїхали з міста жити до Саф’ян. Тут у подружжя з’явилися на світ діточки – донечка Віра та синочок Володимир, які наразі навчаються в Українському ліцеї з поглибленим вивченням іноземних мов імені Т.Г. Шевченка, що знаходиться в Ізмаїлі. Наразі дітям 8 та 6 років відповідно.
У Віталія була своя бригада, яка займалася демонтажем та ремонтом квартир, а також перевезенням меблів. Багато друзів та знайомих чоловіка називали його найдобрішою людиною на світі з прекрасним почуттям гумору, наставником для молодого покоління як в мирний час, так і на фронті.
Із початком повномасштабної війни в Україні чоловік добровольцем пішов до військкомату, але до лав Збройних Сил не взяли через певну необачність. Під час карантинних обмежень через спалах коронавірусу Віталій загубив паспорт дорогою на чергове замовлення по роботі. Із ксерокопією документів на військову службу брати його відмовилися. А в перші місяці війни було важко відновити втрачений документ. Вже отримавши нові документи, чоловік не полишав спроби «штурмувати» військкомат, аби потрапити на передову. Нарешті після цьогорічного Різдва Віталія взяли на навчання до Хмельниччини.
Дружина захисника України зізналася нам, що всі нюанси під час підготовки за відповідною військово-обліковою спеціальністю її чоловік занотовував у спеціальні зошити, бо йому дуже подобалося навчатися тонкощам військового мистецтва. Потрапити у зону бойових дій, а не в глибокий тил, було найбільшим бажанням бійця, запевнила нас пані Наталія.
Після завершення підготовки чоловікові пропонували більш легкі посади з огляду на його майже п’ятдесятирічний вік. Віталія це ображало, бо «пройшов на передову нищити ворога, а не працювати теслярем в інженерних військах».
Проте вже 8 березня, напередодні дня народження донечки Віри та десятиріччя з моменту знайомства подружжя, Віталій шокував рідних тим, що після навчання відправляється на «нульові» позиції в Донецьку область. Наталя каже, що навіть в умовах постійних ворожих обстрілів військовий тримав постійний зв’язок зі своєю родиною. Перед кожним бойовим завданням він просив близьких та друзів щиро молитися, бо був глибоко віруючою людиною.
Шостого квітня, перед черговим від’їздом на бойове завдання, Віталій вийшов на відеозв’язок із дружиною. Наталя добре запам’ятала останню «мовчазну» розмову з воїном, бо ж це було спілкування без слів, обмін поглядами, наче несвідомий намір закарбувати в серці риси коханого обличчя навічно.
На жаль, 7 квітня російський агресор забрав не лише життя Віталія, а також його мрії та майбутнє… Те майбуття, заради якого чоловік тяжко працював багато років – дати освіту, путівку в життя своїм дітям, яких любив понад життя.
Син Віталія ще декілька років тому, на той момент трирічний Володя заявив про свій намір стати військовим. Подружжя навіть почало придивлятися до профільних вищих закладів освіти Одеси. Пішовши згодом на фронт, Віталій хотів стати прикладом наслідування для сина та гордістю для дітей.
Наталя розповіла нам, що на формі військового, а саме шевроні було написано «Сиваченко В.В.», хоча зазвичай вказувалося тільки прізвище бійця. Цей шеврон Віталій хотів залишити у спадок своєму сину – Володимиру Віталійовичу Сиваченко, тому й додав ініціали «В.В.».
Надзвичайно важко сприймати смерть наших мужніх оборонців… Ще важче знайти слова втіхи і підтримки для рідних та знайомих Віталія Сиваченка.
Світла пам’ять про мужнього Героя назавжди залишиться в серцях близьких, друзів та всіх тих, хто знав, поважав та любив Віталія. Нехай опіка Всевишнього полегшить гіркоту втрати, а слова підтримки допоможуть перенести велике горе. Вічна слава і пам’ять нашому захиснику незалежності і цілісності України.
Інна ДЕРМЕНЖІ
