Самі себе призначають жертвами: чи справді в Одесі утискають україномовних
Якою мовою розмовляє Одеса? Чи важко жити в місті українськомовним? І взагалі, чому людина відчуває себе винною через те, що розмовляє українською? На ці питання в своєму дописі на сторінці в Фейсбук шукає відповіді представниця Уповноваженого із захисту державної мови в Одеській області Ярослава Вітко-Присяжнюк.
Чиновниця одразу попередила, що її пост сподобається не всім. Але явище, про яке йдеться, вона регулярно помічає у своїй стрічці в Фейсбук і за своїми друзями та знайомими. Це віктимна поведінка українськомовних і тих, хто обрав активну проукраїнську позицію загалом.
Для початку зупинімось на самому визначенні «віктимність». Віктимність (від лат. Victima – жертва) – схильність стати жертвою злочину. Тобто, це властивість бути жертвою. У сучасній західній віктимології термін майже не використовується, а припущення, що вчинення злочину може залежати від поведінки жертви, піддається гострій критиці як звинувачення жертви. Деякі автори вважають, що віктимність «перебуває в прямій залежності від стану злочинності: чим більше суспільство вражене злочинністю, тим вище шанс будь-якого індивіда стати жертвою злочину».
Далі у статті мова піде не про крадіжки, зґвалтування та вбивства. Але, про всяк випадок пригадайте розповсюджену думку про те, що жертвами сексуального насильства найчастіше стають «дівчата в суперкоротких спідницях, які користуються занадто яскравим макіяжем». Насправді, за статистикою, це не так. Але це яскравий приклад того, що відповідальність за злочин суспільство в багатьох випадках воліє перекладати на жертву. А «дівчата в коротких спідницях» або мусять відмовитися від цього одягу, або бути підсвідомо готовими до того, що вони самі будуть винні у випадку, якщо стануть жертвами насилля.
Так само, на жаль, і люди, які спілкуються українською мовою у «російськомовних» населених пунктах, підсвідомо готові до того, що оточуючі можуть виявити до них негативне ставлення. Але чи має так бути? Саме про це і розмірковує Ярослава Вітко-Присяжнюк.
«Час від часу, день від дня у мене вигулькують історії і розповіді про те, як важко-тяжко живеться українськомовним в Одесі/Харкові/(потрібне підставити). Як в Одесі/Харкові/(потрібне підставити) все погано і нічого не змінюється. А коментатори з різних міст лиш охають та ахають, поки їхня уява малює страшних, поголівно ватних одеситів», – розповідає представниця уповноваженого із захисту державної мови.
Але Ярослава зізнається, що щоразу під час читання подібних постів, у неї виникає враження, що вона живе в іншій Одесі.
«Тому що я роками слухаю компліменти за свою українську мову й не пригадаю жодного презирливого погляду в мою сторону за це. Звісно, я не заперечую, що хтось має й абсолютно протилежний від мого досвід. Але, спираючись на свій, можу говорити про такі прецеденти як радше виняткові, а не як закономірність. Ну а неадекватних громадян вистачає в різних містах, а не лише в Одесі/Харкові/(потрібне підставити)», – пише чиновниця.
Поведінку українськомовних, які жаліються на утиснення, вона називає віктимною. І зізнається, що ненавидить її.
«Я ненавиджу віктимну поведінку українськомовних. Подібним світоглядом і ставленням вони несвідомо заганяють себе в мовне гето, постійно «потерпаючи» за свою позицію спілкуватися українською. І, як наслідок, повторюють цим самим пропагандистську тезу про те, що українській мові не місце в Одесі, несуть в маси ідею того, що українськомовним тут важко і страшно, тому свою мову краще залишити при собі гостям міста і тим, хто хоче перейти на українську…», – пояснює Ярослава.
Ситуацію, яка наразі є в Одесі, чиновниця називає далекою від ідеальної. Але каже, що порівнюючи з тим, що було тут 10 років тому – це «небо і земля».
«А що таке 10 років для розвитку суспільства і формування суспільного світогляду? Місто, якому десятками років насаджувалася роль «сталіци Наваросіі» із супутнім втягуванням в парадигму російської мови і культури, не може за одним махом чарівної палички защебетати українською. Одеситів, яким роками у вуха п’ятою колоною кремля нашіптувалося «какаяразніцанакакомязикє» і страшні байки про «ущємлєніє рускагаварящіх», ще якийсь час буде тригерити від мовного питання. Але ми працюємо над цим і багато роботи пророблено вже.
Тому прохання хоча б до своїх: переосмисліть, чи справді вам так важко бути українськомовними в умовно «російськомовних» містах? Не заганяйте себе в гетто у своїх, українських містах», – звертається до своїх читачів Ярослава Вітко-Присяжнюк.
Тож повернимося до прикладу з «короткою спідницею». У випадку насильства винна не дівчина, яка її вдягнула, а насильник. Бо то його природа така. Якщо ваша українська у громадському місті комусь заважає, то це його проблеми. Бо нормальній у всіх сенсах людині не може заважати будь-яка мова, не говорячи вже про державну. Тому не треба відчувати вину за те, в чому аж ніяк не можна бути винним. Адже «гетто» створює саме цей комплекс вини, насаджений багаторічними наративами. І піддаватись цим провокаціям – це ще більше посилювати проблему, якої в цивілізованому суспільстві не повинно існувати взагалі.
Діана ГЕРГІНОВА
