Про родину з Одеси, яка майже три роки чекає на звістку про свого захисника України – коханого чоловіка та батька двох дітей
Повномасштабне російське вторгнення неминуче розділило життя українських родин на «до» та «після». Тисячі сімей очікують на своїх воїнів з передової, на жаль, когось чекають з полону, і що найтрагічніше – багато українських Героїв вже повернулися додому «на щиті». Проте є родини, близькі військові яких застрягли у невідомості на місяці та роки – безвісти зниклі. Такі сім’ї не можуть ані попрощатися зі своїм Героєм, ані бути впевненими, що він живий та перебуває десь у ворожій неволі, що дає надію на його повернення в обійми рідних одного дня.
Наталія – дружина безвісти зниклого захисника України Віталія Водінчара, розповіла журналістам видання «Південь сьогодні», як це: жити у невідомості та пояснювати зникнення батька дитині, що допомагає триматися та для чого потрібні акції-нагадування.
До 24 лютого 2022 року родина Наталії та Віталія мала звичайне життя в Одесі: робота, побут, виховання двох дітей та мрія придбати власний приватний будинок.
«Звичайне життя в нас було, шикарне життя – сьогодні так думаєш. Якщо на той момент думали, що щось не те, якісь побутові проблеми – це все здавалось таким невирішеним. Я приходила додому з роботи: «Хлопці, чому ви посуд не прибрали, чому не пропилососили…» А коли почалась повномасштабна війна, я зрозуміла, що головне – щоб всі були живі та здорові. А коли зник чоловік… Чесно кажучи, прибирання – це взагалі нічого не значить в житті, коли не знаєш, де твоя рідна людина – чисто в тебе чи ні – взагалі ніякого сенсу не має», – поділилась Наталія.
Найболючіше війну сприйняв молодший син Гліб – 23 лютого, за день до початку повномасштабного вторгнення, хлопчик святкував свій сьомий день народження.
«Вирішили в кафе відсвяткувати, були діти… А вночі почалась атака. Він це сприйняв на свій рахунок, казав: «Це, напевно, тому, що в мене день народження, тому що я святкував». Ми дуже довго його запевняли, що ні в якому разі не треба себе звинувачувати», – розповіла вона.
У травні 2023 року Віталія мобілізували. Тоді, розповідає Наталія, чоловік поставився до служби як до свого обов’язку.
«Він каже: «Треба захищати Батьківщину, хлопці стоять і я буду стояти». Направили його на навчання. Я була дуже спокійна – у мене двоюрідні брати, куми, однокласники – дуже багато хлопців досі стоять на захисті України, слава Богу, всі живі здорові, і я не думала, що так все складно, що хлопці зникають – для мене це була велика новина…»
Після базової загальної військової підготовки Віталя перевели до 28-ої окремої механізованої бригади й відправили на Бахмутський напрямок, де точилися важкі бої.
«19 серпня ввечері він зателефонував і сказав: «Я йду на складну роботу, 4-5 днів не буду виходити на зв’язок, не панікуй». У нас були справи невирішені, він каже: «Все відкладай, я повернуся з завдання, потім продовжимо це все». Я ще так жартома кажу: «Що ти таке говориш? Ти ж вже виходив, все добре буде». А він каже: «Ні, дивись за дітьми, а я обіцяю повернутися». І я цим слоганом живу – 20 серпня цього року буде вже три роки як я з ним востаннє спілкувалась», – згадує дружина безвісти зниклого захисника.
Наталія чекала на дзвінок від чоловіка, але минали дні – а звісток не було.
«Чотири дні пройшло, п’ять днів. Тиша… Коли пішов шостий день, це були вихідні, я зателефонувала в частину – вони мені казали: «Все добре, він на позиції». Він повинен був вже вийти на зв’язок, пишу йому – відповіді ніякої, телефон поза зоною. У понеділок я вирішила, що піду до військкомату і запитаю у них. Зранку йду туди, а мені вже лежить лист – сповіщення: «Ваш чоловік зниклий безвісти». Вийшли вони в ніч на 20 серпня, ще ввечері 19-го ми розмовляли, а 20-го вдень він вже рахувався зниклим безвісти. Принаймні у сповіщенні написано 20.08.2023 року… І до сьогоднішнього дня – нічого».
Вже у найближчі тижні Наталія завдяки соцмережам вийшла на зв’язок з родинами побратимів Віталія, які перебували того дня з ним на бойовому завданні. Разом вони намагалися з’ясувати, що сталося того дня, знаходили й питали інших військових, що були поблизу з їхніми рідними. Так вдалося дізнатися, що востаннє чоловіка Наталії бачили живим – перед тим, як на позиції наших захисників зайшов ворог.
«Ми знайшли з дівчатами на руснявих каналах хлопців, які зникли з нашими та потрапили в полон. Вони були всі на позиції, п’ять хлопців вийшли. На сьогодні ми дочекалися останнього побратима, який вийшов з полону і прояснив ситуацію вже повністю: він обійшов позицію, дивився, хто там де ще є живий. Підійшов до окопу – де були троє, і серед них мій чоловік, каже: «Хлопці, готуємося, зараз будемо відступати». Пішов у бліндаж до командира, дістали рацію, щоб повідомити командуванню, що вони відходять, що їхні сили нерівні, багато втрат… І щойно вони дістали рацію, їх взяли у полон. І все. Що було далі з цим окопом, де був мій чоловік, невідомо і досі», – розповіла вона.
Надалі Віталія та ще двох військових, які знаходились поруч із ним, ніхто не бачив. Проте його родина до останнього сподівається – якщо воїнів у сусідньому бліндажі взяли у полон, то, можливо, й вони потрапили у ворожу неволю.
«На сьогодні це вся інформація, яку ми знаємо. Але віримо і чекаємо до останнього, на цьому й тримаємося: можливо завтра-післязавтра зателефонують і скажуть: «Вам звістка». Іншого виходу в мене немає. Я дуже вірна дружина. Останній побратим коли вийшов з полону, каже: «Наталіє, влаштовуйте своє життя, ми там сидимо в полоні і хочемо, щоб наші рідні, наші дружини були щасливими…» Я кажу своєму старшому сину: «Ти уявляєш, вийде з полону і каже таку річ?!». Він каже: «Мамо, тато тут розстріляє всіх разом із нами!» В мене чоловік дуже ревнивий. Характерний, він у нас болгарин. Хазяйновитий. Він один залишився в родині чоловік, все була на ньому…» – каже Наталія.
Тато – безвісти зниклий: як сприйняли звістку діти
Отримати звістку про зниклого безвісти чоловіка – важко, а ще важче – пояснити це дитині, яка з нетерпінням чекає вдома на свого татка.
«Ми щодня й до того слідкували за новинами, дуже болісно ставились, коли якісь локації наші захоплювались. Ми розуміли, що війна. Старший більш свідомий, він спокійний, більше в собі. А молодший, звісно, хвилювався. Коли батька мобілізували, ми спокійно розмовляли. Чоловік посадив мене і Гліба та розповідав, що треба, що тато піде захищати Батьківщину, все буде добре. І в останній день, коли він зі мною спілкувався, так само спілкувався і з молодшим сином, казав: «Слухайся маму, вчися, все буде добре». Зараз буває показує характер свій – у батька весь, я йому нагадую: «Ти пам’ятаєш, що тато казав: слухати і вчитися…» Дуже багато плакав, коли батько зник. Тому що ми так привчили, що батько – це найперше в нього має бути. Засинав він з батьком за ручку, коли вечеряли, ми чекали тата. Батько завжди обіцяв йому, що все, що тато вміє – а він в нас майстер на всі руки – він навчить. Але поки не склалося, щоб він його навчив…» – поділилась Наталія.
Спочатку дитина не розуміла – що значить «тато зник», тому одного дня Наталії довелося пояснити 8-річному хлопчику реалії, які сьогодні й не всі дорослі цілком усвідомлюють: хто такі безвісти зниклі на війні.
«Знайшла вихід сказати, що тато з хлопцями пішов у важку роботу, десь вони там загубилися в лісі, поліція шукає на них, телефони вони десь лишили, рації напевно сіли – синочка, поліція шукає. Одного дня старший мені каже: «Мамо, Гліб мені сказав, що мама колись дивилась передачу «Жди меня», і може давай ми напишемо з тобою туди, хай батька пошукають нам?» І я вже тоді з ним сіла розмовляти серйозно, що військові зникають, що так сталося і ми повинні чекати, молитися. Теж були питання ДНК здавати, пояснювала, що це все треба, щоб татка швидше знайшли», – згадує дружина безвісти зниклого військового.
Хлопчик сприйняв нову реальність, у якій немає татка, вкрай важко: настали безсонні ночі й проблеми зі здоров’ям.
«Великий етап ми пройшли з психотерапією, тому що він ночами не спав – я з ним сиділа, поки він від безсилля не засне о четвертій ранку. А це ж школа ще… Почався збій гормональний, почав набирати вагу, ми до всіх лікарів ходили… На сьогодні він розуміє, що йому треба займатися спортом. З братом вони домовилися, що будуть щодня на велосипедах їздити».
З часом син став рідше запитувати про батька, а родинні фото Наталії довелось тимчасово сховати – адже теплі спогади про зниклого тата змушували ще більше сумувати.
«Я знаю, що він думає про це, шкільні твори і малюнки кажуть за це. Якщо ми з ним починаємо про це розмовляти, особливо якщо дивимось фото, відео родинні, він навзрид плаче. Тому зараз вирішили це все відкласти, я навіть фотографії прибрала, щоб його не так сильно травмувати. Але позавчора він теж згадував: «А це тато так робив…» І бачу, що він вже більш спокійний, але ж я знаю, що він думає», – каже Наталія.
Напередодні завершення навчального року Гліб отримав завдання написати твір «Лист рідному». Звісно, цей лист хлопчик присвятив своєму татові. Нижче ми наведемо його твір, який процитувала нам Наталія:
«Мій любий тато, пишу тобі в невідомість: туди де темрява і холод. Але я знаю, що твоє серце гріє наша любов, молитва і спогади. Дуже сподіваюся, що скоро ми зустрінемося і буде як колись. Ми надолужимо все: і гру в футбол, і поїздки до бабусі, і міцні обійми, з яких, вибач, я тебе вже нікуди не відпущу. Де б ти не був, пам’ятай, що наша любов до тебе – навіки. Бажаю тобі міцного здоров’я, сили, витримки, і щоб віра у повернення ніколи не полишала тебе, мій татусику. Я б дуже хотів спитати в тебе: як ти? Але знаю, що поки що ти не напишеш мені, бо цей лист в невідомість. Але щиро вірю, що настане день, і мені повідомлять: «Вам лист».
Вчителька навіть запитала дозволу прочитати цей лист для всього класу. Проте, каже Наталія, однолітки хлопчика не мають розуміння про безвісти зниклих захисників, і насамперед це свідчить про те, що увагу цій темі не приділяють батьки. Жінка наголошує, що сьогодні про сучасних українських Героїв вже мають говорити у навчальних закладах та виховувати національну свідомість у майбутніх поколіннях.
Старший син Наталії Микита сьогодні навчається за кордоном. Проте коли батько зник безвісти, він повернувся додому підтримати мати та брата, які залишились лише вдвох.
«Коли батько зник, він зрозумів, що ми вдвох лишаємось – не витримав і приїхав. Я розуміла, що він там сам, йому і так важко, і ще й усвідомлює, що ми тут самі залишились без тата. Він повернувся, побув тут дещо більше року, трохи ми оговталися, і повернувся назад. Зараз він там навчається. Йому не терпиться піти на роботу, заробляти і допомагати нам», – розповіла дружина безвісти зниклого захисника.
Що сьогодні підтримує дружину безвісти зниклого захисника
За прикладом інших рідних захисників, Наталія почала відвідувати акції на підтримку безвісти зниклих та військовополонених в Одесі. Врешті спільнота стала для учасників другою родиною.
«Я прийшла на акцію одного разу і зрозуміла, що багато втратила – треба було виходити і підтримувати всіх. Я так заспокоююся, що я щось роблю. Так я бачу, що не сама, що ми одна велика родина, яка, на жаль, об’єдналася саме в такому стані – в когось рідні загиблі, в когось зниклі, в когось в полоні. І суспільство має розуміти, що в нас така біда. Це не просто якась фраза – що завтра біда може постукати у твій дім. Це вже алгоритм – сусіди наші русняві не збираються зупинятися. На жаль, багато хлопців повертаються «на щиті». І якщо в мене є час – а я намагаюся, щоб він був – чіпляю на автівку прапор та їду проводжати в останню путь військових. Особливо якщо це стосується 28-ї бригади і це Одеса – я обов’язково проведу», – поділилась вона.
Згодом дружина захисника пообіцяла собі, що буде відвідувати акції доти, доки усі українські воїни не повернуться додому.
«Хлопець, який вийшов з полону, розповів, що вони у полоні упіймали якось наше українське радіо, і на той момент так співпало, що була якась передача, де його сестра виступала з промовою, що вона на нього чекає… І я собі дала слово, що я буду ходити, поки не повернеться останній Герой. Я мрію, що мій чоловік чи чийсь рідний буде бачити – що їх чекають».
Вона також наголошує, що об’єднуватися у колі однодумців важливо і родинам загиблих – аби не залишатися наодинці зі своїм болем та думками:
«Є рідні, в яких вже загиблі хлопці, і вони просто замкнулися в собі і живуть у своєму болю. Якби вони частіше знаходились серед тих, як вони, як ми, то вони напевно б трошечки себе ліпше почували… Якось мені кум, який зараз знаходиться на Донецькому напрямку, сказав: «Наталі, ми знаємо, чого ми тут стоїмо – щоб ви жили, щоб ви раділи, щоб у вас все було, щоб ви тихо спали, щоб діти не плакали й не ховалися по підвалах». Тому якщо так сталося, що в когось близькі «на щиті», треба гідно його провести в останню путь, сказати йому велике-велике дякую, що він віддав найдорожче, і кожен українець повинен розуміти, що ця людина віддала останнє і найцінніше – своє життя і свій час, який вже не повернеться ніколи. Тому треба про це говорити – в школах, в навчальних закладах. Рідні повинні далі жити життя за всіх них, насолоджуватися життям заради нього, тому що він віддав його життя – за них», – каже Наталія.
Наталія додала, що сьогодні суспільству варто переглянути своє ставлення до родин безвісти зниклих й спробувати зрозуміти, як стан невизначеності щодо долі найрідніших завдає страждань таким сім’ям.
«Це дуже складно і боляче, коли твій син, брат, чоловік «на щиті». Але ви знаєте де він, ви проходите на могилу щодня, хтось через день, хтось раз нам місяць. Ви говорите із ним, виливаєте йому душу, знаєте, що він тут. А я живу три роки в невідомості, я не знаю, де мій чоловік. Я прокидаюся з думками: «Де він?» і лягаю з ними та молитвою. Тому передивіться своє ставлення до тих, хто чекає».
Кожен обмін рідні безвісти зниклих та полонених перебувають у хвилюванні: сьогодні вони або почують прізвище свого коханого або батька, сина або брата, або ж – ні, а це значить, що невідомість триватиме. Проте Наталія зауважує, що для неї кожна звістка про обмін – це радість за тих українців, які повернулися додому, та тих родин, які нарешті дочекалися.
«Коли пишуть «обмін», іноді дівчата кажуть: «Знову не мій автобус, знову мого не має». Як немає?! Дивіться, 186 – вони всі наші! Це 186 звісток! Не можна сказати, що немає, це ж чиясь дитина, чийсь батько – треба радіти і молитися».
Сьогодні вона працює на двох роботах, разом із молодшим сином порається із господарством та намагається не залишатися наодинці з журливими думками. Батьки жінки померли давно, але підтримку наразі надають сестри та, на перший погляд, сторонні люди – вчительки синів зі школи, директор на роботі, що стало дуже цінним для родини безвісти зниклого захисника. Та, звісно, найголовнішою опорою залишаються діти. Зізнається, що деякі родичі побоюються зателефонувати та спитати, як справи, але насправді Наталія була б дуже рада, якби рідні та друзі дзвонили частіше.
А мрія – лише одна:
«Щоб він повернувся з полону. Він завжди мріяв мати свій будинок – поки ми винаймаємо. Дай Боже, він повернеться, купимо будинок і будемо жити своє життя, з якого ми його вже нікуди не відпустимо. Я часто згадую: він постійно на роботі, треба було допомагати батькам, і я все сама – діти маленькі. Я дратувалась і казала: «Віталік, ну що ти все для всіх, а я?» А він жартував: «Не хвилюйся, я на пенсії весь твій». Я його чекаю, нехай буде мій хоча б на пенсії… Він напевно знає, що я б йому сказала: що я його дуже люблю. Що все, що було, є і буде – я йому все пробачаю і завжди його люблю і буду любити» – розповіла Наталія.
Цей матеріал став можливим за підтримки програми “Голоси України” / SAFE, що координується Європейським центром свободи преси та медіа спільно з Лабораторією журналістики суспільного інтересу. “Голоси України” / SAFE реалізується в рамках ініціативи Ганни Арендт за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.
Амєлія МИЙНОВА
Фото – з сімейного архіву Наталії
