Ренійська громада: спроба «повернутися до наших баранів»

Як уже повідомляло наше видання, у ході 37-ї сесії Ренійської міської ради найрезонанснішим пунктом порядку денного несподівано стало питання про передачу в оренду ділянки пасовищ для овець у селі Нагірне Ренійської територіальної громади.
Незважаючи на те, що дискусія на цю тему виникла і протікала спонтанно, вона вийшла дуже змістовною і в цілому конструктивною. Більше того, стихійні дебати серед депутатів міськради та чиновників апарату виконкому оголили цілу низку проблем, які багато років існують в одній із традиційних галузей тваринництва Бесарабії – у вівчарстві. І, як показало обговорення на пленарному засіданні Ренійської міськради, головною з цих проблем можна назвати дефіцит пасовищних та сіножатних земель у більшості громад південного регіону Одеської області.
Причиною гострої дискусії став проект рішення сесії про передачу в оренду на 10 років пасовища площею понад 9 гектарів за межами села Нагірне громадянину Віорелу Каравасілі для потреб громадського вівчарства. Тут насамперед треба наголосити на унікальності цього факту: ініціатива нагірненського чабана стала першою в ТГ спробою узаконити використання землі для випасу овець. Як правило, власники отар чи пастухи ніколи й нічого не платять за «експлуатацію» пасовищ, і навіть кошари з погляду земельного права є незаконними спорудами. Таким чином, громадське вівчарство і формально, і фактично залишається «тіньовим» видом господарської діяльності, що, до речі, нерідко призводить до конфліктів з офіційними власниками чи орендарями землі. І ось нарешті в громаді знайшлася людина, яка вирішила цивілізовано врегулювати ситуацію.
Як пояснив староста Нагірного Олександр Загорський, сьогодні у селі – 5 громадських отар овець, і так «історично» склалося, що кожна з них пасеться на «своїх» пасовищах. Така практика начебто всіх влаштовує, але спочатку Віорел Каравасілі був змушений тримати тварин біля свого будинку. А це дуже не подобалось сусідам. В результаті група місцевих жителів, які користуються послугами чабана, офіційно звернулася до міськради з проханням безкоштовно виділити під кошару Каравасілі два гектари із земель запасу громади. Однак в умовах воєнного стану діють певні обмеження у земельних відносинах, і виник альтернативний варіант вирішення питання – передати понад 9 гектарів пасовищ в оренду на 10 років.
Чому ж із цього приводу розгорілася дискусія на сесії? Все почалося з того, що депутатка міськради Катерина Куртєва із села Долинське, скажімо так, засумнівалася у формулі орендної плати, яка має враховувати багато чинників, передбачених земельним та податковим законодавством. Для початку Катерина Петрівна спробувала дізнатися про нормативну грошову оцінку (вартість) тієї землі, де пасовище передається в оренду. Але начальник відділу земельних відносин апарату виконкому Ренійської міськради Володимир Кромкін із формальних причин не зміг відповісти на цілком резонне питання. За його словами, точну грошову оцінку саме цієї земельної ділянки можна дізнатися лише після того, як міськрада замовить та отримає витяг з Держгеокадастру. Відповідь місцевого чиновника здалася Катерині Куртєвій незадовільною, що й стало «стартовим пострілом» для подальших дебатів.
«Витяг – це лише довідка, що підтверджує той чи інший факт. Поставлю питання інакше: чи проводилася інвентаризація цієї землі? Якщо проводилася, то чому ми не можемо дізнатися про її вартість? Якщо ця земля належить до категорії «пасовище», то у нашому регіоні її вартість, як мінімум, 7 тисяч гривень за гектар, – сказала Катерина Петрівна. – Чи враховувалась ця вартість при визначенні розміру орендної плати? Я так і не зрозуміла. Існує й інший бік питання: чому не можна оформити ці землі як громадські пасовища? На мою думку, всі мешканці повинні мати рівні можливості для випасання своїх овець. Виникає враження, що зараз у Нагірному ми створюємо прецедент для монополізації пасовищ, тобто діємо на шкоду інтересам інших громадян».
Катерина Куртєва торкнулася ще одного аспекту теми: а якщо пастух-орендар почне розорювати землю, щоб засівати її, наприклад, багаторічними тваринницькими культурами? Адже в такому разі це буде вже не пасовище, а товарне сільськогосподарське виробництво, що, знову ж таки, тягне за собою іншу формулу оподаткування. Чи подумав про таку перспективу виконком міськради? Чи враховується цей варіант юридично? Які наслідки будуть для орендаря, якщо буде доведено нецільове використання землі?
Зазначимо, що багато колег Катерини Петрівни не лише не погодилися з подібною постановкою питання, а й висловили протилежні аргументи.
«Що ж виходить? Людина посіяла траву, щоб прогодувати своїх овець, витратила власні кошти, а ми її за це маємо покарати?», – обурився депутат міськради Сергій Узунов із села Котловина.
Його позицію підтримав інший котловинський депутат – Іван Кобзаренко. За його словами, фермери часом змушені розорювати деякі ділянки землі (у тому числі малопродуктивної), щоб на ній не розмножувалися бур’яни і не засмічували більш родючі поля. Іван Кобзаренко висловив переконання, що нагорненський прецедент треба зробити «пілотним проектом» для вівчарства в Ренійській громаді; в результаті інші власники отар та пастухи побачать позитивний приклад вирішення своїх проблем, а законна передача пасовищ в оренду принесе додаткові доходи до бюджету ТГ.
У цей момент до дискусії знову вступив начальник відділу земельних відносин апарату виконкому Володимир Кромкін. Він нагадав, що штучне підвищення продуктивності пасовищних та сіножатних угідь не вважається зміною цільового призначення землі і не може розглядатися як товарне виробництво у сільському господарстві.
«Всі чудово знають про те, що в кліматичних умовах Бесарабії, тобто в умовах посушливого Буджацького степу, практично не буває «диких» продуктивних пасовищ. У нас тут не Кубань і не заливні луки на Десні, де трава виростає до пояса, і в цій траві іноді не видно навіть корів. У нас пасовища потрібно засівати, а інакше виростуть лише колючки та полин», – заявив Володимир Кромкін.
«Можна так дискутувати роками, але ми, місцеві жителі, хотіли б врегулювати це питання. Головне – направити людей у правильне русло. Сьогодні усі отари у нас – незаконні. І якщо людина виявила бажання узаконити свою діяльність, то я не бачу тут жодних проблем», – продовжив запрошений на сесію фермер із Нагірного Михайло Мавров.
У підсумку сесія все ж таки схвалила проект рішення про виділення в оренду пасовища для отари Віорела Каравасілі. Але, як то кажуть, «неприємний осад залишився». Втім, залишився він не тому, що дискусія на пленарному засіданні міськради виявила безліч бюрократичних, економічних та інших «підводних каменів» у такому начебто повсякденному питанні. Сумно інше: ця ситуація вкотре продемонструвала, що вівчарство, яке зовні постає перед нами однією з «візитівок» Бесарабії, насправді залишається на задвірках сільськогосподарської галузі в широкому економічному сенсі цього поняття.
Комплекс факторів, що призвели до такого стану справ, можна вивчити на прикладі фермерської родини Драгнєвих із села Котловина Ренійської громади (чудовий журналістський сюжет про це зробили у 2020 році наші колеги Юрій та Наталія Слободяні, які поспілкувалися з молодим місцевим вівчарем Олександром Драгнєвим та його батьком Дмитром Драгнєвим). З інтерв’ю котловинських фермерів стало зрозуміло, що серед основних причин занепаду бесарабського вівчарства – і відсутність (або обмеженість чи неефективність) державних дотацій на підтримку цієї галузі, і руйнування традиційного сільського укладу життя через панування великих агрохолдингів (фактично нових латифундистів), і проблеми на ринку збуту овечої вовни (знову ж таки, на тлі відсутності держпідтримки), і дефіцит пасовищних земель, що загострюється (у багатьох громадах регіону значна частина цих земель давно розпайована і розорана), і кліматичні зміни, і багато іншого.
Залишається додати, що невирішені проблеми громадського вівчарства регулярно виражаються в такому потворному та страшному своєму прояві, як щорічні пожежі на територіях, покритих сухою рослинністю. Як правило, чабани свідомо підпалюють пасовища (і не лише їх), щоб навесні краще росла молода трава для овець. Пастухи не замислюються, яких збитків завдають ці пожежі місцевій екосистемі. Адже навіть у своєму нинішньому «пригніченому» стані вівчарство – це чийсь бізнес, чийсь прибуток. Як то кажуть, нічого особистого…
Чи потрібно дивуватися, що овеча бринза – кулінарний символ Бесарабії – безперервно дорожчає і перетворюється чи не на розкіш? А як ви думали? Ось така вона – справжня ціна бринзи.
Андрій ПОТИЛІКО
НА ФОТО: Традиційна бесарабська кошара ранньою весною, Ренійська громада. Фото автора