Раніше боялася крові, а зараз рятує життя військових: про медикиню «Ластівку» з одеської бригади
Олександра Чорна на псевдо «Ластівка» – військовослужбовиця 39-ї окремої бригади берегової оборони 30-го корпусу морської піхоти, медикиня. Разом зі своїм екіпажем вона вивозить поранених з передової, наразі – на Херсонському напрямку. Про те, чому успішна евакуація можлива лише за умови злагодженої роботи великої команди, яку правду варто говорити пораненим, як війна та служба у війську змінили її життя, чому дратує фраза сторонніх людей «Я вас розумію» – Олександра розповіла в інтерв’ю в рамках проєкту «Серце б’ється», повідомляє пресслужба 126 окремої бригади територіальної оборони Одеси (з 5 березня 2025 року – 39-та окрема бригада берегової оборони – Ред.), передає видання «Південь сьогодні».
До початку повномасштабної війни Олександра мала зовсім інше життя. Хоч вона й закінчила медичне училище, пропрацювала по професії недовго, а потім стала матір’ю – має трьох дітей, а наразі вже й онучку. Останні шість років до «повномасштабки» жінка працювала бухгалтером. Однак вже на початку 2022 року вирішила робити свій внесок у захист країни:
«Коли почалася війна (повномасштабна – Авт.), я згадала, що в мене є військовий квиток ще з зірочкою, і там написано – «військовозобов’язаний», і написано «медична сестра». Одразу не взяли, але в мене були знайомі, я подзвонила їм, кажу: «Мені треба», а вони кажуть: «Дамо номер телефону», – згадує «Ластівка».
Згодом Олександра доєдналася до 39-ї ОБрБО.
«Нам запропонували підписати документи, що ми мобілізуємося. Тоді не було такого, що повістки – добровільно було. Ну і в мене не було ніяких думок, що «Я не можу» чи «Я не буду». Я ще тоді знала, що я буду далі служити».
«Ластівка» зізнається – раніше дуже боялася крові. Подолати стрес допомагав Алгоритм MARCH –універсальний протокол для надання першої допомоги в бойових умовах.
«Я навіть коли працювала в реанімації – був досвід в мене – я в операційну ніколи не йшла, навіть коли там була можливість, тому що я не можу дивитися на відкриті рани, як виявилося тоді. Мені ставало недобре. Коли ти бачиш живу людину, і людина вся в крові, в ранах, і ти не розумієш, що ж робити… Я просто пам’ятаю той момент, тривав секунд 3-5 – це був ступор. MARCH – він допомагає. Тому що якщо ти не знаєш, за що хапатися – ти робиш MARCH».
На жаль, не завжди поранених бійців вдається врятувати. Разом зі своєю командою медикиня робить усе можливе – аби надати їм шанс та бути підтримкою на цьому шляху:
«Не всі можуть доїхати з пораненнями, тому що ми не боги, і ми не можемо чудеса робити. Але максимум, що ми можемо зробити – це допомогти, хоча б надати якийсь шанс. Навіть підтримати по дорозі. Бо вони іноді не пам’ятають наші обличчя, але пам’ятають наш голос».
Зокрема військова розповіла про досвід роботи у Кринках – селі Херсонської області.
«В нас було дві-три евакуації на добу, кожен день. Це було пекло», – розповідає Олександра.
Згадує, що те, через що пройшли там українські воїни – важко навіть уявити.
«Коли їх забирали, в них очі були – це навіть не описати. Все, що вони там пережили… Коли ти в рацію чуєш, що там є поранені, і коли йде човен за ними, і один човен – з ним більше зв’язку немає, кажуть, що він горить, і другий човен, або коли він вже забрав поранених і їхав на зворотному шляху або десь по дорозі в них ще влучило. Це дуже складно (…) Було якесь таке відчуття, що це не з нами було – якесь кіно, екшен, який має скоро закінчитися, а він ніяк не закінчується».
«У нас «Ми» – немає «Я». Вся евакуація – це велика команда»
У роботі команди, з якою медикиня рятує життя військових, немає слова «Я» – адже злагоджені дії – понад усе:
«У нас «Ми» – немає «Я». Вся евакуація – це велика команда працює над цим. Кожен поранений – це дуже велика робота, починаючи від комбата, начальника штаба, щоб це все організувати, і закінчуючи тими хлопцями, хто поруч з пораненим, хто надає допомогу, хто туди заїжджає забирає їх, хто нам передає. Зараз цю роботу нам полегшує стабпункт. Навіть не скільки нам, скільки самим хлопцям – збільшує шанси і зменшує біль».
Олександра зауважила, що з боку командування у питанні забезпечення та обслуговування транспорту ніколи проблем не виникало:
«У нас не було ні разу проблем, наприклад, що в нас немає палива, чи в нас поломалась машина, і нам не хочуть ремонтувати, тому що це черга. Начальник штаба чи комбат бачать, що якісь у нас проблеми із машиною підіймають всіх і в нас ремонтується. Немає з цим проблем. І це дуже приємно. Дуже добре, коли тебе чують і допомагають».
На початку дії екіпажу координував побратим Олександри – Сергій, який ще до військової служби закінчив медичний університет, однак закінчити інтернатуру та стати хірургом-травматологом не встиг – почалася повномасштабна війна. Багато чому «Ластівку» навчив саме він, а вже зараз команда з досвідом ефективно працює на інтуїтивному рівні:
«Основна мотивація – допомогти хлопцям. І коли ми працюємо, в нашому екіпажі вже немає такого: «Ти робиш те, а ти робиш те». На початку – так, коли тільки стали працювати. Наприклад, я вчилася у Сергія, тому що він закінчив медичний університет, а я училище. Він мене багато чого навчив, тому що він більше знав. На початку він говорив «роби те, роби це». Зараз, коли ми працюємо, вже нам не треба. Навіть Кринки – коли вже працювала евакуація, найбільш активні дії, в нас якось інтуїтивно. Він робить одне, я роблю друге, в нас вже все пов’язано».
У злагодженій роботі команди бере активну участь водій. Наприклад, поки медики передають поранених бійців лікарям медичних закладів та звітують щодо ситуації зі станом захисника, саме водій наводить порядки в автівці, де нерідко після порятунку пораненого залишається безлад.
«В нас машина в крові, в одязі, в обрізках, взуття, все валяється. Ми поки здали пораненого, лікарям передали, переказали, що ми зробили, і видохнули – повертаємось, а в нас вже в машині чисто. Він знає, що треба все прибрати, бо були такі ситуації, що ми поки здаємо тут пораненого, нам вже кричать, щоб поверталися, бо ще є важкий, і треба терміново забирати. І в нас вже машина готова».
«Пишуть: Одеса, Полтава, Львів, Київ, а Херсон?»: що відбувається на Херсонщині
На думку «Ластівки», в українському інформаційному просторі наслідки російської агресії на Херсонщині висвітлюють дуже мало, через що багато хто недооцінює складність цього напрямку:
«Я в соцмережах завжди репости роблю Херсонських ЗМІ. Тому що пишуть Одеса, Полтава, Львів, Київ, а Херсон? Херсон кожен день. Там люди кожен день вмирають. І про нього дуже мало говорять. І я не розумію, чому. Сіл немає, вони просто артою вирівнюють все, що можна. І волонтери навіть коли спілкуєшся, вони «Ой ні, та що у вас там, там треба на Харківський напрямок чи на Сумський». І коли ти їм кидаєш відео, і вони тоді розуміють. Багато людей недооцінюють цей напрямок. Те, що тут зараз річка, наприклад, не ведуться активні дії на лівому березі – від цього легше не стало. Так само зараз гинуть хлопці, отримують поранення, тому що зараз війна не рукопашного бою. Артилерія, FPV-дрони… Вони полюють на людей – на цивільних, на військових, на всіх полюють… Літають розвідники, КАБи скидають, міномети працюють, FPV-дрони – це просто нашестя. Вони не дають ні виїхати хлопцям, ні ротацію зробити, нічого. Вони ще засіяли мінами весь берег, вони і Херсон засіюють так само «пелюстками» (протипіхотна фугасна міна натискної дії – Авт.). Там теж люди підриваються на «пелюстках». І тут у нас, наприклад, хлопець підірвався на пелюстці, відірвало йому кінцівку. Його не могли просто фізично заїхати забрати. Одна машина спробувала – залишилася без коліс, не доїхала. Друга машина спробувала – теж. Він дві доби провів поранений на позиції з турнікетом на нозі. І він такий боєць. Мені сподобалося, що він не впав духом. Навіть якщо йому дуже боляче було, він: «Я все одно повернусь, я військовослужбовець». Він не казав: «Нащо мені потрібно це, кого там захищати…». – ні. «Я повернусь, підлікуйте мене, підшийте, і все буде добре».
«Я говорю правду»
До поранених бійців, розповідає Олександра, звертається пестливими словами – «Сонце» або «Рибка». В умовах постійного адреналіну, стресу та потребі у швидкому реагуванні, далеко не завжди медикам вдається запам’ятати ім’я військовослужбовця, а іноді він просто фізично не в змозі назвати його. Так, весь шлях, «Ластівка» звертається до «Рибок» та «Сонечок» – аби підтримувати та мати змогу відслідковувати їхній стан.
«По дорозі ми просто заспокоюємо все одно – всю дорогу розмовляємо, щоб відчувати, чи йому боляче, контролюємо, чи він свідомий».
У складних ситуаціях, як втрата кінцівки, медикиня дотримується принципу казати воїнам правду.
«Я говорю правду. От мене там питають: «Що у мене з ногою?». Я не кажу, що все, у тебе життя закінчилось. «В тебе боліло коліно до війни? То вже не буде. Там зараз такі протези ставлять, що будеш бігати». Іноді десь пошуткуємо. Йому боляче, але він сміється».
Власні переживання, комунікація з цивільними та зміни
З часом та досвідом Олександра знайшла впевненість у собі та своїх силах. При цьому ділиться – коли стає важко, дозволяє собі випустити емоції крізь сльози, а після – звертається до популярного хобі:
«Раніше я не плакала, а зараз плачу. Можу поридати, а потім є хобі, як то кажуть – картинки по номерах. Зосереджуєшся на тих номерочках, колір фарби… Ну і останнім часом я практикувала психолога. Додалася впевненість в собі, що я можу це зробити, я вмію, я справлюсь. Хоча на початку було страшно. Зараз з’явилась «Я сильна» сторона. Буває і слабка. Як-то кажуть, я хочу іноді гранатомет, а іноді так хочу поплакати, і щоб мене обійняли».
Разом з роботою та обов’язками, значним чином змінився світогляд «Ластівки». Військова зізнається, що спілкування з цивільними знайомими майже обірвалося. Натомість Олександра знайшла нову родину серед побратимів:
«Із цивільного життя, того, до війни, на сьогодні я спілкуюсь буквально з двома людьми і дітьми. Ну і батьки. Всі інші в моє життя прийшли вже тут: друзі, побратими. І вони стали настільки близькими людьми – ми сім’я. Вони знають про мене більше ніж взагалі хтось колись знав».
Медикиня також розповіла, що час від часу під час перебування у відпустці від цивільних може почути фразу: «Я вас розумію», що може викликати роздратування:
«Коли починають говорити: «О, я вас розумію», мені хочеться сказати: «Що ти можеш зрозуміти?» Мене може зрозуміти Сергій, водій може зрозуміти. Як ти можеш мене зрозуміти, якщо ти сидиш вдома на дивані чи ходиш на роботу й кажеш: «Я втомився». Мене можуть вони зрозуміти. Ми сидимо разом в підвалі, ми копирсаємось в крові чужій, коли є поранені. Мене може зрозуміти водій, який це все бачив. А ті люди – вони не зрозуміють. Навіть я не можу зрозуміти: ми веземо бійця, в нього немає кінцівки якоїсь. Я його не можу зрозуміти. Я можу увійти в його стан, поспівчувати йому – сказати, що я співчуваю. Але сказати, що я розумію – ти маєш опинитися у такій самій ситуації. Як можна зрозуміти людину, яка не бачить? Це тільки не бачити. Бачиш по телевізору, окей, а ти спробуй тут побігати, пожити…»
Своє колишнє життя Олександра згадує сірим та буденним. Наразі відчуває – вона здатна на багато досягнень, але при цьому ні про що не шкодує:
«Я була раніше іншою. Якщо порівнювати, яка я була раніше – сіра миша, мабуть. В мене було: дім – діти. Їсти приготувати, попрати, на роботі цілий день. Потім я собі там знайшла спортзал. І діти – поки вони вчилися в школі, я займалася дітьми. Шукала можливості, куди їх відправити: репетитори, конкурси… Я не шкодую про це жодного разу, тому що вони дуже гарно вчилися і зараз далі навчаються і працюють. Це моя гордість. Зараз я усвідомила, що стала іншою – самореалізація. Я розумію, що я можу в цьому житті багато зробити».
Наостанок в інтерв’ю військовослужбовиця побажала, аби у її колег – військових медиків, не було серйозної роботи – не було необхідності у порятунку наших захисників. Водночас зазначає – наразі варто бути готовими до того, що далі буде ще важче.
«Хочеться побажати всім медикам менше роботи. Це найголовніше – щоб роботи не було у військових медиків. Я розумію, що її буде далі ще більше, бо те, що коїться – це не схоже на перемир’я. Я точно знаю, що нам спокою не буде».
Підготувала Амєлія МИЙНОВА
Фото – скришот з відео проєкту «Серце б’ється»
