Про військовослужбовицю, що цілодобово захищає небо над півднем України

Олександра Домну – військовослужбовиця, що доєдналася до лав ЗСУ ще у 2013 році. Тоді дівчина прийшла на посаду, яку займає і зараз – старший планшетист пунктів управління радіотехнічної бригади імені Богдана Хмельницького Повітряного командування «Південь», старший солдат. Її робота наразі є не менш важливою для захисту неба над Україною, ніж робота ППО.
Військовослужбовиця розповіла у чому саме полягає її відповідальність, та інші подробиці своєї служби для «Суспільне Одеса», повідомляє інформаційна агенція «Юг.Today».
«В мої обов’язки входить своєчасне виявлення і якісне супроводження локаційних цілей. Насамперед наразі це російських військових літаків, гелікоптерів, ракет різного типу, безпілотних літальних апаратів тощо. Тобто це цілодобова пильність за небом нашої країни».

Олександра також пояснила послідовну схему роботи: виявляючи радіолокаційну відмітку: російську ракету, безпілотний літальний апарат, наразі це «шахеди», гелікоптери, літаки, оператор станції передає по каналах зв’язку інформацію планшетисту. Планшетист отримує і наносить її на планшет. Після цього вся інформація відображається у спеціальному програмному забезпеченні, завдяки якому відпрацьовує система ППО, ЗРВ (Зенітні ракетні війська). Ця програма об’єднує всю Україну. Саме там відображається обстановка всієї території держави. Після того, як прийняте рішення, інформація передається по каналах зв’язку вище. Якщо визначено, ще це ударний БПЛА, ракета, ЗРВ приймають рішення про збиття. І вже після цього дається сигнал «Тривоги», який чує всі місто. Починають відпрацьовувати ЗРВ.
Військовослужбовиця додала, що вони не мають права на помилку:
«Ми не маємо права на помилку, тому, що від цього залежить життя наших громадян, від цього залежить, як відпрацюють, знову ж таки, ЗРВ. Тому, що РТВ (Радіотехнічні війська), все ж таки, можна сказати очі ЗРВ. Якщо РТВ, де я служу, не видадуть, то зенітно-ракетні війська, на жаль, не відпрацюють. Тому тут права на помилку немає. Тут повинна бути людина завжди пильною і уважною».
Дівчина зазначила, що найголовніші вміння та навички людини на такій посаді – це зосередженість, уважність та відповідальність. Окрім того, працювати треба швидко, бо ракети летять дуже швидко. За словами Олександри, найбільшу увагу у виявленні та супроводі треба приділяти ракетам типу «Кинджал» та «Онікс», бо саме їх збивати надважко.
Працювати, як зазначила військовослужбовиця, можуть без відпочинку:
«Бувають різні випадки. Буває за добу ти можеш відпочити чотири години, буває через масовану атаку ти можеш відпочити менше. Буває, ти взагалі не відпочиваєш. Але воно все потім, знаєте, якось… Десь беруться сили, і ти навіть не звертаєш на це уваги, ти вже за більш ніж півтора року увійшов в такий режим, що в цьому немає нічого страшного. Ми вже звикли до цього».
Олександра пояснила, що коли відбуваються масовані атаки, дні відчуваються дуже короткими, бо просто немає часу навіть перевірити котра година.
Бажання захищати супроводжувало дівчину ще з дитинства, тому до лав ЗСУ вона потрапила цілеспрямовано:
«Навчаючись в школі, я завжди була таким своєрідним захисником. Я захищала дітей, захищала тварин. Завжди була борець за справедливість. Після закінчення школи я вирішила застосувати ці свої навички. Єдина думка, прийшла тоді на мій розум — це Збройні Сили України. Призвалася я з легкістю».
Дівчина застала під час служби окупацію Криму, а згодом, того ж року, втратила друга дитинства, що загинув в Іловайському котлі. Потім Олександрі ще неодноразово доводилося втрачати побратимів та знайомих:
«В мене, наприклад, друг дитинства загинув в Іловайському котлі в 2014 році. Це людина, з якою ми просто росли пліч-о-пліч. В мене наші побратими, які теж загинули вже під час цієї повномасштабної війни, яких я знала ще, можна сказати, з їх малечку, вони приходили ще в свій час на строкову службу, це 18 років, це по суті ще діти. Зараз вони вже, звичайно, були вже трошки дорослішими. Тому так, звичайно, гинуть, і знайомі гинуть, і це не може не лишати якогось сліду».

На початку повномасштабного вторгнення Олександра мала як зазвичай заступати на бойове чергування. Але о пів на четверту ранку вона прокинулася від телефонного дзвінка, після чого по тривозі військову викликали на службу.
Дівчина розповіла, що по прибуттю на своє робоче місце, вона побачила навалу російських літаків та гелікоптерів. І на певний час її охопило хвилювання, але зовсім не на довго:
«І знаєте, як і у всіх людей було, правда було, хвилювання. Але воно вмить розбилося об сталеві дії свого командира, всього командування, як вони відпрацьовували, як мужньо, розумно приймали рішення, після чого з’явилася впевненість в завтрашньому дні. Після того, як ми прожили чергову атаку, особливо масовану атаку, звичайно, якщо вже є підсумок нашої роботи, звичайно ми радіємо».
Олександра зауважила, що вони на службі завжди дякують один одному: командування висловлює вдячність за їх роботу, а вони командуванню – за вміле керування. Але найбільше, зізнається військовослужбовиця, їм приємно, коли дякують та підтримують цивільні люди:
«Це надає стільки сил і наснаги, коли ти бачиш очі щасливі, коли бачиш як діти граються вдень на майданчику, тому, що все пройшло вдало, все збили, і ніхто не постраждав. Цінніше за це немає нічого».
У підсумку Олександра поділилася сподіваннями щодо Перемоги. А саме Перемогою для неї є повернення українських кордонів станом на 1991 рік: встановлення українського контролю на Донецькій, Луганській області та над Кримом. Окрім того, це понесення російською федерацією, як країною-агресором, відповідальності у вигляді виплат репарацій та, відповідно, суд у Гаазі.
Амєлія МИЙНОВА