Про птахів, які жили в Бессарабії ще на початку минулого сторіччя: спогади німецьких колоністів

Ервін Геєр народився в Сараті в сім’ї бессарабських німців. Працював вчителем, служив дияконом. Був безмежно закоханий в природу. Дбайливо збирав будь-яку інформацію від місцевих жителів про світ тварин і рослин, проводив та записував свої власні багаторічні спостереження, публікував книги та статті.

«Завдячуючи йому, ми можемо зараз зазирнути в світ природи Буджака кінця ХІХ – першої половини ХХ сторіччя», – розповів у спільноті «Камчик, історія з 1830» одесит Микола Попозогло.

Інформаційне агентство «Юг.Today» залюбки ділиться з читачами розповіддю Миколи та уривком з публікації Єрвіна Геєра «Внесок в орнітологію. Південна Бессарабія і Північна Добруджа», опублікованому в «Щорічнику німців Північної Добруджі» за 1969 рік.

(Beiträge zur Vogelkunde. Süd-Bessarabiens und der Nord-Dobrudscha. Von Erwin Heer, Sarata. Jahrbuch der Dobrudschadeutschen, 1969.)

«СИП (ГРИФ) БІЛОГОЛОВИЙ (птах роду Сип, родини Яструбових, ряду Соколоподібних).

На початку ХХ століття в Буджаку було ще відносно багато цих птахів. Пан Альберт Герстенбергер усно повідомляє про це наступне. Близько 1910 року його батько мав 1000 десятин землі в долині Чаги біля Юр’ївки, на якій паслися стада великої рогатої худоби. З мертвих тварин здирали шкури, а вже через кілька годин трупи до кісток були обдерті сипами. У той час Альберт був десятирічним хлопчиком і іноді спостерігав зграї, що налічували до 100 особин. Птахи не були полохливими, навпаки – явно сміливими, так що кінний транспорт іноді навіть об’їжджав зграї, які стояли на дорозі. Одного разу його батько підстрелив грифа.

Пан Гвідо Шиллінг з Матильдендорфа (нині Матильдівка) досить яскраво розповідає про грифів:

«На нашій старій батьківщині, в Бессарабії, цих великих птахів часто бачили влітку, особливо до Першої світової війни, коли серед худоби лютували епідемії і, трупи тварин валялися в степу. У 1910 році тут серед овець спалахнула одна з таких епідемій, і одного разу, це була неділя, в долині Чаги, приблизно в кілометрі нижче Матильдендорфа, величезний загін «орлів» сидів навколо трупа тварини. Я взяв свою мисливську рушницю і спробував підкрастися до «орлів», щоб підстрелити одного з них. Але оскільки я не міг знайти укриття в долині, щоб підкрастися до «орлів» непоміченим, вони вчасно помітили мене і, на моє розчарування, піднялися в повітря. Я ще не наблизився на відстань пострілу, але й на цій відстані добре бачив, що серед численних дуже великих тварин стрибають і значно менші, яких постійно відганяють від здобичі більші. Обидва види налічували понад півсотні особин. Наскільки я міг розгледіти, більшість з них мали темне оперення і довгі шиї. Тепер я знаю, що помилявся, бо ті, що летіли, були не орлами, а стерв’ятниками. В степу часто валялися падла здохлих коней, овець, тому стерв’ятників було достатньо, але ніколи раніше я не бачив їх у такій великій зграї. Мені часто доводилося спостерігати, що навіть справжні орли не гребували падлом, хоча не літали зграями, як стерв’ятники. Навіть після Першої світової війни все ще можна було спостерігати невеликі зграї, але вони не були такими численними, як раніше».

За кілька років до нашого переселення (1940) мисливець з Матильдендорфа якось розповів мені, що він підстрелив дивного, дуже великого «орла», який мав довгу, біло-сіру, майже голу шию з чубчиком. На жаль, він залишив «орла» лежати на місці. Судячи з опису, підстрелений птах міг бути тільки сипом.

Приблизно до 1910 року на трупах тварин все ще були великі зграї білоголових грифів. Це також правда, що після Першої світової війни чисельність грифів неухильно зменшувалася, як і орлів. З одного боку, їх більше переслідували, а з іншого – все більше обмежувався ареал їхнього проживання.

Мій двоюрідний брат Йоганнес Геєр з Сарати також розповідав мені, що «великі орли», сірого кольору, влітку прилітали на поля. Часто цигани задешево купували старих коней заради шкури, забивали їх на вулиці, здирали з них шкуру і залишали туші жертв валятися навколо. Потім зліталися стерв’ятники та інші падальщики. Біблія каже: «Де падаль, там злітаються орли». Те, що цигани допомагали стерв’ятникам не померти з голоду, було для мене новиною.

Пан конректор (помічнік директора) Карл Рот яскраво описує випадок з грифами у 1921 році, коли грифи ще не були великою рідкістю в Буджаку. Ймовірно, мова йшла виключно про грифа білоголового. Дослівно:

«Ми, Артур Бауман, Фріц Вольф і я, брали уроки французької мови в Гнаденталі у нашого старшого пастора Іммануїла Баумана, оскільки планували вступати до гімназії в Тарутино. Це було влітку 1921 року. Одного суботнього дня, мабуть, близько третьої години, ми йшли пішки з Гнаденталя (нині Долинівка) до Ліхтенталя (нині Світлодолинське). Нашим проміжним пунктом призначення були «Neuen» (виноградники), де ми могли посмакувати виноградом, перш ніж продовжити наш шлях. Була друга половина літа. Над нами ясне небо з пронизливим сонцем, а всюди сильна спека і запилене повітря. Під час нашої млявої розмови, ми час від часу піднімали очі. Нічого, крім безкрайнього, нескінченного степу, жодного дерева, жодного кущика перед нами, в скляній спеці наші виноградники були ще дуже далеко. Жодної живої істоти! Як ось приблизно за кілометр праворуч від нас ми помітили невелику нерухому отару овець. Але дивно: всі вівці темного кольору і без пастуха! Раптом стадо з 30-40 овець ожило, воно ставало все більш і більш неспокійним, дві вівці відокремилися і билися одна з одною. У цей момент ми зрозуміли, що це були зовсім не вівці, а «орли» і стервʼятники, які зібралися в зграю там, на широкій галявині.

Тоді один з нас вигукнув: «Хлопці, якщо вони полетять за нами, ми пропали!» Нас охопив страх, і ми поспішили якнайшвидше дістатися виноградників, що прикривали б нас».

Варто звернути увагу на наступні доповнення:

17 вересня 1967 року я чергував у новій школі, яку урочисто відкрили для відвідувачів. Мені також було доручено наглядати за кімнатою з навчальними матеріалами. Коли я стояв у кімнаті, туди зайшов мій земляк, пан Йоганн Келлер з Гоффнунгсфельда, і почав оглядати навчальні посібники. Побачивши мене, він сказав, що зображення канюка (вид хижих птахів родини яструбових) на стіні нагадало йому про «орла», якого він підстрелив біля Гоффнунгсфельда (нині Надеждівка) одного зимового дня на початку лютого приблизно в 1935 році. Було багато снігу, в долині, на «дамбі», лежав труп якоїсь тварини. Пана Келлера насторожив стерв’ятник, який був оточений воронами, що видавали його присутність. Об’їхавши птаха на санях, пан Келлер на відстані 150 метрів помітив, як той злетів вгору. В цей момент пролунав постріл, але сип пролетів ще близько 100 метрів на висоті 5 метрів, потім впав на землю і більше не подавав ознак життя: постріл був зроблений під ліве крило. Розмах крил – добрих 2 метри, пір’я на голові невелике. Пан Келлер розклав птаха на опорних балках навісу, де його оглянули багато колоністів, потім закопав птаха в невеликій глинянїй ямі.

Якби я міг також взяти участь у відвідуванні інших шкіл, де живуть земляки, ще більше земляків, напевно, поділилися б зі мною цінними спостереженнями про сипів або інших рідкісних птахів. Але багато цінних моментів спілкувань кане в Лету тому, що наші старі колоністи дуже неохоче беруть до рук ручку. Мій знайомий якось пожартував, що вони радше воліють взяти вила. А шкода».

Підготувала Діана ГЕРГІНОВА