«Православні з червоним прапором та іконами – це абсурд»: священик з Сарати про своє рішення перейти до ПЦУ
Священник Владислав Шіман за освітою вчитель фізики, два роки працював в обласній державній адміністрації в Закарпатті. Після того вступив до Одеської духовної семінарії. Побудував невелику церкву в своєму першому приході – в селі Мирнопілля Арцизького району. З 1998 року служив на приході в Сараті, Одеської області. Через 4,5 роки збудував там храм. З 2011 року став благочинним Саратського району. За своє рішення перейти до Православної Церкви України став об’єктом переслідування та православного булінгу. Інтерв’ю з Владиславом Шіманом, в якому священик розповідає про роль церкви у нинішній війні та просуванні російських наративів, опублікувало видання Біляївка City.
«Я дуже важко сприйняв початок війни. Тільки для мене вона почалася не 24 лютого 2022 року, а з початком АТО на Сході України. Ми одразу включилися у допомогу фронту, хоч тоді ми його так не називали. Але був один нюанс. Я нікому не міг показувати, розповідати, чим ми займаємося. В основному возили допомогу вночі, щоб ніхто не бачив. Бо знав, що будемо мати проблеми. Загалом, так і сталося», – згадує ті часи отець Владислав.
Священик впевнений, що церква зіграла свою роль в нинішній війні. Каже, що його думка суб’єктивна, заснована на тому, за чим він сам спостерігав.
«Не будемо за великі міста, але хто є найбільш впливовими людьми в селах, малих містах? Це директор школи, староста та священник. Якщо священник більш-менш адекватний, а в московській церкві, щоб не говорили, намагалися шукати саме таких, тим паче, вибір кадрів в Одеської єпархії величезний за рахунок семінарії, звісно такий священник впливатиме на погляди своєї пастви.
Варто також врахувати, що в цій церкві культивується таке поняття як фанатизм. Коли священник багатьом людям заміняє собою Бога. Звичайно, така людина, наділена владою, може нести в маси все, що завгодно», – розмірковує служитель.
Отець Владислав розповідає, що під час його служіння, у 1998 році, священики були змушені роздавати брошурки пропрезидентського політичного об’єднання часів Кучми «За Єдину країну», або, як його називали, «ЗаЕду». З того часу кожні вибори, церква, в тій, чи іншій мірі, брала участь в виборах до 2015 року. Коли прийшов Янукович, була дана команда всім священникам йти в депутати від «Партії Регіонів».
«Просто викликали всіх, або благочинних, які мали доводити інформацію далі – казали, «йдемо направо, або йдемо наліво». Багато речей, як агітація за Януковича, відбувалася дуже примітивно. Ідея «руського миру» з’явилася ще до Помаранчового майдану. Я чув ці думки. Вони тоді вже витали у повітрі, але не мали того змісту, який вони мають зараз. Багато людей тоді не розуміли цих слів, ставилися до них, я б сказав, легковажно. Вони просували ці меседжі через різні канали комунікації – і через через церкву теж. Це дуже важливий елемент впливу росії, а сьогодні в деяких осередках – останній потужний елемент на думки людей Одещини», – ділиться спогадами священик.
Наразі, за його словами, «московські попи» притихли, але розуміють, що від України їм ніяких санкцій не буде. Але відчуття є, що дехто продовжує чекати одного – руських танків.
«Ця ідея «руського миру» була закріплена на якихось міфах, міфічному мисленню про радянський союз. Все заходило в одне, при чому, ви подивіться, який мікс людей в головах. З однієї сторони радянський союз – найбільший борець з Богом, а з іншої – ті самі православні йдуть з червоним прапором та з іконами…То абсурд. В цих людей настільки все помішалося в головах, що це абсурд. І вони, що не скаже росія – те підходить. Підгрунтя підживлювалося протягом останніх 20 років. І тепер навіть реальні речі, які відбуваються, ці люди сприймають з іншого боку. Мені навіть одна парафіянка на початку червня казала, що бомби в Харкові – це вигадка, або що ми самі себе обстрілюємо», – пояснює поведінку вірян отець Владислав.
Священик вважає, що розчарування в росії наступить тоді, коли росія перестане існувати в тому вигляді, якою вона є зараз, коли буде перемога. Та коли буде доведено руйнівну роль РПЦ для всього всесвітнього православ’я.
«Найкраще цей механізм працював там, де вже було підґрунтя. Загалом, це все залежало від виховання священника, від кола його спілкування, його рівня інтелекту, освіти, фанатизму. Не скажу, що нас прямо збирали та муштрували, але якось так вийшло, що всі розуміли, куди вітер віє: як нам треба ставитися до західних країн, до росії, до «бандерівців».
Мені вдалося уникнути цього впливу з кількох причин. Я родом із Закарпаття, мій світогляд формувався по-іншому, я завжди цікавився багатьма речами. Моя освіта, мої знання, мій спосіб мислення, світогляд, завжди відрізнялися. Скажу відверто, я ніколи не був класичним московським «попом», – розповідає Владислав Шіман.
Такі священники, за його словами, підштовхували людей до формування потрібної думки.
«Ну йде священник на освячення дому, проводить панахиду, і, між ділом, починає авторитетно розповідати: ми повинні триматися росії, інакше прийдуть сюди ті та ті. Ось так все робилося. Говорили, що в якихось храмах такі думки поширювали на проповідях. Я просто не допускаю, що таке можливо. Бо вважаю, що священник має говорити про Євангеліє.
Можу сказати, що власне мене не змушували вести такі розмови, але в було враження, що присутній 25-ий кадр. Люди були, наче зомбовані. Я сам, хоч вважав себе прогресивною людиною, почав виходити з цього ражу десь за півроку-рік», – зізнається отець Владислав.
Служитель ПЦУ каже, що, коли один і той же наратив з’являється в Одесі, в Житомирі, в Закарпатті – це не випадково. Корінь цих наративів – він десь в іншому місці пишеться. А одна з основних проблем сучасної України в тому, що в 91 році не було ніякої люстрації. Ті самі люди, які будували комунізм, почали будувати Незалежну країну.
«Я щирий прихильник люстрації церковної. Якщо ми їх приймемо, ми отримаємо Януковича у Церкві через деякий період часу», – каже отець Владислав.
Владислав Шіман розповідає, що його переслідування почалося раніше, ніж він перейшов до ПЦУ.
«Сталося розділення ментальне. Це призвело до того, що не лише я, а й паства, були готові до переходу. Розуміючи це, Одеська єпархія хотіла замінити мене як настоятеля, як благочинного. Вони замовили документи на наш храм – це взагалі окрема історія, якою мали б зайнятися відповідні органи влади.
За день до візиту, коли мене мали зняти з благочинного, ми провели збори приходу, щоб вийти з УПЦ (МП) та перейти до ПЦУ. Там було більше 300 людей, з яких лише 4 було проти, 4 – утрималися. Я думав, що на цьому все закінчилося, але насправді, все тільки почалося.
Одеська єпархія через комунальних реєстраторів в єдиному державному реєстрі юридичних осіб замість мене написали нового настоятеля. Призначали молодого священника, який помер півтора роки тому. Протягом трьох тижнів ми охороняли храм і вдень, і вночі. Ми розуміли, що у них на руках є документи, хоча ми вважали їх липовими. Паралельно ми подали скаргу в Міністерство юстиції. Вони її задовільнили. Але життя від того простішим не стало. Подали на мене заяви в поліцію – притягнути мене до кримінальної відповідальності, за те, що я не дозволив зайти в храм. Вони також подали заяву на керівника Будинку культури, який надав нам приміщення для проведення зборів…», – пригадує священик.
Зараз отець Владислав, як і всі українці, відслідковує щоденні новини. Серед них багато новин про священиків УПЦ (МП), які «зливають» позиції ЗСУ, корегують ворожий вогонь, тим чи іншим чином працюють на агресора.
«На виконання рішення Ради нацбезпеки та оборони релігієзнавча експертиза дійшла висновку, що УПЦ (МП) не трансформувалася у самостійну організацію, зберегла канонічний зв’язок з Російською православною церквою та не трансформувалася у самостійну організацію. Але вони не каються. Всіх лише звинувачують у розпалюванні міжрелігійної ворожнечі. І їхня волонтерська діяльність, наразі, це моя думка, виглядає нещиро. Бо сьогодні це віяння моди, це модно допомагати. І кричати, що серед наших парафіян багато хто воює на фронті», – констатує отець Владислав.
І ділиться своїми роздумами щодо дій таких священиків.
«Що ще має відбутися, щоб вони змінилися? Хіба ця кривава війна не повинна була змусити їх до цих змін?
Де їхня совість? Де їхнє християнство? Де заповідь не вбий? Чому вони не прийшли до своїх епіскопів, не сказали, слухайте, що ви робите? Вони мають поставити собі питання, яка їхня роль в тому, що ця війна відбувається…».
Підготувала Діана ГЕРГІНОВА
