Поетеса-підполковниця родом з Вилкового захищає Україну на фронті

Наталія Челомбітко з Одещини. Вона викладачка, поетеса, глибоко творча людина. Також вона добре знає, що таке дисципліна і порядок на службі. Кілька років тому у званні підполковниці вийшла на пенсію. А у перші дні повномасштабної війни добровільно стала на захист країни, продовжує захищати її і зараз. Попри все знаходить натхнення писати вірші навіть на фронті. Бо переконана, що творчість під час війни лікує і возвеличує. Про життєвий та творчий шлях поетеси та захисниці розповіли журналісти видання «Біляївка.City».

Наталія народилася на півдні Одещини, її юність і дитячі роки пройшли у місті Вилкове. Десять років вона працювала у школі, викладала українську мову та літературу. А згодом кардинально змінила сферу діяльності.

«Були моменти, коли мені хотілося дати суспільству чогось більшого. Мені запропонували піти служити, це була не військова, але схожа з нею сфера. Коли вийшла на пенсію, все одно продовжувала працювати у цьому напрямку, вже як цивільна особа», – розповідає жінка.

Неминучість війни відчувала з юності

Наталія говорить, що з дитинства відчувала неминучість війни. Передусім, через байдуже ставлення деяких українців до своєї мови, історії, культури. І це її бентежило.

«Я навчалась у школі за радянських часів, коли була УРСР. Тоді ніяк не могла усвідомити: чому ми живемо в Україні, а школи здебільшого російськомовні? Чому до дітей, які навчалися в сільських школах і розмовляли українською, ставлення було зверхнє, ніби вони гірші? Чому у деяких родин були преференції: вони обирали, чи буде їх дитина вчити українську мову. Якась така несправедливість.

Я не розуміла, чому на своїй землі ми мали стидатися того, що говоримо українською, що вивчаємо її. В мене у 10 класі був щодо цього такий внутрішній протест, що я конспекти з усних предметів писала українською, хоч викладали їх російською. І жоден вчитель не зробив мені зауваження.

Вже тоді, ще юною дівчиною я говорила, що колись в майбутньому відбудеться важкий, вирішальний і переломний момент. Коли ми, українці, маємо усвідомити свою самобутність, нарешті дати собі відповідь: хто ми є насправді.

Восени 2021 я почала бачити страшні сни, від яких хотілося волати. Інтуїтивно відчувала, що має статися щось страшне, загине багато людей. Розповідала про свої передчуття колегам. А коли війна почалася, власне, вони і нагадали мені про це», – ділиться спогадами Наталія.

Вирішила стати на захист України

В ніч з 23 на 24 лютого Наталія не спала і чула, коли пролунали перші вибухи. Це була дійсність, в яку їй не хотілося вірити.

25 лютого вона добровільно прийшла до військкомату. А 26 лютого вже була у складі 126 окремої бригади територіальної оборони Збройних Сил України. Зараз разом з побратимами вона захищає країну на фронті.

«Для мене стати доброволицею було легко. Я працювала у сфері, наближеній до військової, коли носиш погони, знаєш, що таке порядок і дисципліна. Тобі це все зрозуміло. Оскільки була потреба у бойових медиках, я стала однією з них. Окрім цього перед війною закінчила навчання з психології, арт-терапії. Тому йшла також з метою допомогти іншим адаптуватися до дійсності, в якій вони опиняться. Бо українська нація мирна, ми ніколи ні з ким не воювали. А тут постала нова реальність, коли треба захищатися, відстоювати своє, давати відсіч ворогу.

Зараз, коли ми зустрічаємось з хлопцями, а вже більше року минуло, вони згадують наші тренінги і говорять: Наталко, дякуємо тобі, це було дійсно нам потрібно і допомогло», – пояснює Наталія.

Найскладніше на війні, говорить Наталія, це не побут, а довга розлука з близькими. Побачить їх, і наче крила виростають, і готова змагатися далі.

Сильною робить й розуміння, що за нею – люди, родина, діти.

Тут на нулі немає часу думати про страх. Хвилюєшся більше, щоб не завдати болю рідним. Тому в тебе думка – вижити заради них.

Творчість була на паузі

Писати вірші Наталія почала ще у школі. Частина її творів, зокрема і шкільних, опубліковані у збірці поезій поетів Бессарабії.

Останні роки поезії Наталії мають візуалізацію, їх можна послухати і подивитися на ютубі. З цим допомагає чоловік. У них творчий тандем, разом вони також створювали просвітницькі україномовні відеопроєкти: «День в історії», «Українські казки».

Тематику своїх віршів авторка називає філософською чи амбівалентною, в якій присутні емоції та суперечливі переживання.

Поетеса згадує, що після 24 лютого творчий процес завмер.

«Творчість – це емоції. Якщо їх немає, то неможливо щось створити. Біль, він теж може бути натхненням, але мені хотілося чогось більшого, щоб брало за душу, особливого, а воно не приходило», – розповідає Наталія.

Перша поезія з’явилась через кілька місяців – на День вишиванки.

«Тоді був такий сонячний день. Яскраво квітнула суріпка. Хлопці-побратими назбирали мені багато квітів. Я сплела з них віночок, ми влаштували фотосесію. А згодом народилася поезія «Я твій оберіг». Можливо, вона десь і сумна, але сповнена надії на щасливе майбутнє. Остання поезія, яку написала на нулі, «Весна». Зараз почало все зеленіти, частіше з’являється сонечко. Люди поступово починають повертатися до своїх домівок на деокуповані території. Є села, де нічого живого не лишилося. І ці люди, як ті лелеки. Їх все одно тягне сюди, додому, хоч тут руїна. Бо українці, як Фенікси, вони постають з попелу і стають ще сильнішими», – згадує поетеса.

Під час війни народилася також колискова для онуки та автобіографічний вірш «Всесвіт». Він, говорить поетеса, про її світосприйняття і відповідає на питання, хто ж вона насправді, і в чому її сила.

Найбільше Наталію надихає осінь. Це для неї глибока пора року, яка змушує замислюватись: як і в природі, восени люди пожинають плоди, які зрощували. Багато її віршів були написані саме в цей період. Є невидана збірка, яка має назву «Осінні барви».

Читачі та група підтримки

У бригаді, серед побратимів Наталія не афішувала себе, як поетесу. Каже, то було не найважливіше. Тому, припускає, не всі знають, що вона не лише бойовий медик, а й пише вірші. Разом з тим ті, хто в курсі, завжди підтримують, коли виходить прем‘єра її поезії. Пишуть теплі відгуки, роблять репости.

Однією з найбільших своїх груп підтримки жінка називає учнів.

«Мій клас, вони усі вже дорослі, але ми й досі усі спілкуємось, зустрічаємось, вони підтримують усі мої ідеї. Що б я не написала, ініціювала – відгукуються. Вони допомогли за тиждень зібрати кошти, щоб придбати машину у наш взвод. Ця машина й досі служить нам. Я навіть жартую про себе, що я 25 разів бабуся. Бо мої учні, я їх називаю діти, вже мають власних дітей.

Мене підтримує родина – син, чоловік. Я дуже пишаюся ними.

Підтримують земляки, родичі, колеги з роботи. Коли ми збирали на машину, і я виклала пост, мої колеги з Миколаївщини і Херсонщини всі відгукнулися. Незважаючи на те, що вони залишились без домівок, їх населені пункти були в окупації. Вони всі писали: «Павлівно, потрібна допомога – ми з тобою. Пиши, куди скидати кошти». Це була від людей така згуртованість, таке об’єднання. Наче всі одна родина. Я це не можу згадувати без сліз», – ділиться почуттями та емоціями Наталія.

Творчість і війна

На думку Наталії, на війні завжди є місце для творчості. Адже вона мотивує людей, підтримує, надихає і возвеличує.

«Ми використовуємо творчість і під час арт-терапії, коли працюємо з побратимами. На війні важко показати емоції, люди приховують сльози, біль. А творчість допомагає цим емоція проявлятися. Наприклад, звичайне малювання. Якось був запит, я працювала також з місцевими жителями. І одна жінка сказала, що після того, що вони пережили в окупації, в неї немає ніяких емоцій. Вона нічого не відчувала, відчуття зникли. Коли ж ми закінчували тренінг, – вона розплакалась. Їй стало легше навіть дихати», – розповідає захисниця .

Плани або про що мріють захисники

Після перемоги України Наталія планує спочатку виспатися. Як у дитинстві, безтурботним, спокійним сном. А ще хоче піти на море. Зануритися в нього і душею, і тілом, бо дуже любить цю стихію.

Ще після Перемоги їй хотілося б, щоб люди, особливо які жили на відносно мирних територіях, винесли важливий урок і прийняли те, що мають прийняти.

«Ми всі повернемося додому. І хочеться, щоб була повага один до одного. Щоб було чітке розуміння, що це – наша країна, наша земля. Щоб батьки виховували свідомих людей. І не треба виховання перекладати на суспільство, школу, державу. Родина – це маленька держава. Як будуть побудовані стосунки в кожній родині, від того залежатиме, як розвиватиметься наша держава.

Ми маємо навчити дітей повазі до батьків, до один одного, елементарних речей – обгортку кидати в урну, їхати у громадському транспорті і не розмовляти голосно телефоном. Цінувати хліб. Ті, хто виживав під час війни, знають його ціну.

Ця війна має нарешті нас чомусь навчити. І дуже хотілося б, щоб, ті, хто не відчув жахи війни, прийняли це як урок. Тому що тим, хто повернеться з нуля, буде важко і боляче, якщо цього не відбудеться», – впевнена Наталія.

Підготувала Діана ГЕРГІНОВА