Після фронту й важких втрат живе освітою і молоддю: історія директора Дунайського фахового коледжу
Сьогодні Дунайський фаховий коледж Національного університету «Одеська морська академія» очолює Андрій Геннадійович Кононенко. Віднедавна він пов’язав свою долю з Ізмаїлом. Але його рідне місто в тимчасовій окупації – Сєвєродонецьк (з 2024 р. – Сіверськодонецьк) Луганської області, знищений дощенту ворогом. З початку повномасштабної війни Андрій вступив до лав української армії, а після звільнення внаслідок отриманих поранень – повернувся до професійної діяльності, де окрім фахових навичок цінує формування у курсантів національної свідомості. Про історію життя Андрія Кононенка розповів у своєму дописі Ізмаїльський міський голова Андрій Абрамченко, передає видання «Південь сьогодні».
Народився Андрій Кононенко у 1980 році у Сєвєродонецьку — місті хіміків і будівельників. Після школи був призваний до лав Збройних Сил України: проходив строкову службу у Києві та Болграді, у розвідувальному підрозділі Першої аеромобільної дивізії. Служба, як згадує, стала важливим життєвим досвідом і навчила дисципліни.
Повернувшись додому, закінчив Сєвєродонецьке вище професійне училище за фахом слюсаря з ремонту автомобілів, працював майстром виробничого навчання та паралельно закінчив з відзнакою магістратуру Луганського національного університету імені Тараса Шевченка за спеціальністю «Експлуатація та ремонт автомобілів і двигунів». Став викладачем, а згодом — заступником директора навчального закладу.
Кар’єрний шлях змінила подія, яку Андрій Геннадійович називає знаковою: участь у виставці «Сучасні заклади освіти» в Києві. Там він представив перший в Україні електронний підручник для професійної освіти. Невдовзі було створено ще два — перші офіційно визнані електронні підручники, рекомендовані МОН.
«Після цього я зустрів людей, які відіграли велику роль у моєму професійному зростанні. Серед них — академік Валентина Олександрівна Радкевич. Саме вона запропонувала мені вступити до аспірантури на бюджетній основі. 2014-го я склав іспити, паралельно працював, почав писати дисертацію. Але саме тоді почалася війна», — розповів Андрій Кононенко.
Окупація Сєвєродонецька змусила евакуювати родину — батьків, дружину, дитину — до Бердянська, який на той момент залишався під контролем України. Сам він повернувся в рідне місто після деокупації, але працювати там було неможливо.
Кононенку запропонували перейти до Києва – до Інституту професійної освіти Національної академії педагогічних наук України. Там він пройшов шлях від молодшого наукового співробітника до завідувача науково-організаційного відділу й на початок 2022 року очолював цей напрям.
«Його професійна історія — це історія людини, яка живе освітою й молоддю», – зауважив Ізмаїльський міський голова.
Перемоги у конкурсі «Учитель року», звання «Людина Луганщини», Гран-прі у Всеукраїнському конкурсі Microsoft «Учитель-новатор» за серію електронних підручників — усе це стало підґрунтям подальших досягнень. На базі Інституту професійної освіти було сформовано електронну бібліотеку підручників, рекомендованих МОН, за якими навчалися студенти по всій країні.
А потім — повномасштабне вторгнення.
«Сєвєродонецьк вдруге окупували і цього разу знищили дощенту. Міста, в якому я виріс, більше не існує», — згадує Андрій Кононенко.
Батьків і дитину вдалося вивезти до Польщі. А сам Андрій Геннадійович з перших днів пішов добровольцем на фронт. Спочатку воював на Київщині. Потім був переведений до Першої окремої бригади спеціального призначення імені Івана Богуна й брав участь у звільненні Харківщини та Луганщини — Куп’янська, Ізюма.
Останнім місцем служби став Лиман, Червона Попівка. Там він отримав поранення і був звільнений зі служби за станом здоров’я.
Після лікування Андрію Кононенку запропонували повернутися не до академічної роботи — до молоді. До цього часу він уже здобув іще один фах — «Експлуатація суднових та енергетичних установок» у Херсонській державній морській академії. Тож пропозицію очолити новостворений Дунайський фаховий коледж він сприйняв як шанс почати важливу справу з нуля. Коледж був створений у 2022 році, а у 2024-му Андрій Кононенко офіційно виграв вибори й став директором.
Сьогодні життя в коледжі не стихає: у коридорах чути сміх, у вільний час діти грають у теніс, спілкуються, беруть участь у спортивних змаганнях, Днях української мови, благодійних акціях. Тут створено власну волейбольну команду. Саме в таких простих моментах народжується справжнє виховання — повага, доброта, людяність.
Коледж активно співпрацює з Дунайським інститутом, бере участь у благодійних ярмарках. Цьогоріч уперше вдалося зібрати 15,5 тисячі гривень — на них придбали п’ять великих рулонів матеріалу для плетіння маскувальних сіток і передали їх ізмаїльським волонтерам.
«Я хочу, щоб ці діти мали дитинство. Щоб знали про війну з уроків історії, а не з окопів. Бо на справжній війні немає героїки — є бруд, втрати й сльози. Якщо ми зможемо подарувати їм хоча б трохи миру — значить, зробили щось правильно», — наголосив директор.
Для нього важливо, щоб кожен курсант відчував опору. Бо сучасне покоління живе під постійними тривогами, стресом. Інколи когось відпускають додому просто для того, щоб «перевести подих».
«Я пишаюся ними. З 2014 року випустив багато груп. Дехто зараз служить у Збройних Силах. Найприємніше — коли ввечері отримуєш повідомлення: «Батя, я живий», — зізнається Андрій Кононенко.
Серед його випускників немає жодного, хто б поїхав у росію чи пристав до окупаційних формувань — навіть серед тих, хто родом із Луганщини.
«Мабуть, це і є найбільше досягнення».
До коледжу вступають діти не лише з Ізмаїльського району, а й із різних областей — навіть з Тернопільщини та Львівщини.
Щоранку директор приходить до коледжу до дев’ятої — щоб зустріти курсантів. На вході — два прапори: державний і прапор коледжу. Перед заняттями вахта під Державний гімн піднімає їх і віддає честь.
«Ми спеціально зберегли цю традицію. Це — усвідомлення, що ти – частина країни», — зауважив директор.
Робочий день часто закінчується пізно — а інколи триває й у вихідні: змагання, репетиції, організаційні питання. Та він не нарікає — «це їхнє життя». Коледж бере участь у спортивних тижнях, благодійних ярмарках, написанні радіодиктанту національної єдності. Діти пишуть його всі — і кожен фотографується зі своїм аркушем, як із маленькою перемогою. Щодо мови: навчання — українською.
«Я їм кажу: країна в нас одна. І коли гине побратим, слово «мама» звучить однаково… Найважче — спогади. Бо коли я воював, померла мама… Встиг на похорон, але цей біль не минає», — поділився Андрій Кононенко.
Втрачений батьківський дім, розлука з дитиною — та попри це він не шкодує, що обрав дорогу назад до молоді, а не кабінет у столиці.
«Працюючи з дорослими, ти їх не зміниш. А з дітьми можна створювати майбутнє. Коли хтось пише: «Батя, я живий», — це і є нагорода. Мабуть, це і є ковток живої води».
Для Андрія Кононенка робота — не лише служіння освіті. Це і реабілітація. Не лише для коледжу чи курсантів, а, мабуть, і для самого життя. Серед дитячих усмішок рани фронту болять менше. Він згадує, як одного ранку з викладачем підрахували — привіталися зі студентами понад півтори сотні разів: «Мабуть, це теж лікує».
Його мета — розвивати коледж і давати дітям можливості, кращі за ті, які мав сам. Викладає «Двигуни», IT-технології, у Дунайському інституті веде курс із теорії систем.
Коледж працює з Українським Дунайським пароплавством — курсанти бачать роботу суден на власні очі, можуть розібрати двигун, підняти поршень, зробити перші професійні кроки. Теорія зустрічається з практикою — і з’являється справжній зміст освіти.
Надалі планів багато — збільшити набір до тисячі двохсот курсантів, забезпечити сучасні умови для навчання й життя.
А на запитання, чи вважає він себе мешканцем Ізмаїла, Андрій Геннадійович відповідає не одразу. Усміхається, вдивляється у подвір’я, де сміються діти.
«Ще не зовсім. Заважають побутові питання, передусім — житло. Поки немає свого дому — ніби залишаєшся тимчасовим. Але так, Сєвєродонецьк мені сниться. Це моя Батьківщина. Хочу повернутись туди — вже при українській владі. Пройтися тими вулицями, де мама водила мене за руку, де батько проводжав до школи».
Він не тікав від війни й не шукав легких шляхів. Хоча можливість мав:
«У мене була бронь, я займав високу посаду в Національній академії педагогічних наук. Але інакше не зміг. Я служив у десантно-штурмових військах — а хто, як не ми?»
Поворотним став той день, коли його син, тоді випускник, їхав евакуаційним потягом у Київ, а рідне місто було вже окуповане.
«Батьки залишилися там… Один евакуаційний потяг — і треба було їх витягати. Тоді й народилася, мабуть, та чоловіча злість: коли не можеш залишити рідних без захисту… За тебе цього ніхто не зробить. Ти розумієш, що інакше не буде. Бо не можна писати майбутнє під диктовку. Мав бронь — але все одно мусив пройти цей шлях, щоб не повторилося те, що було в Бучі, Ірпені, Ізюмі».
Боротьба триває, і, як зауважує директор, саме від наступних поколінь залежить майбутнє України.
«Дякуючи лікарям у Дніпрі. Витягли, зашили осколки. Тепер борюся далі — уже на освітянському фронті. Бо саме від цих дітей залежить, якою буде наша країна».
Наразі Андрій Кононенко має три мрії. Перша — професійна: щоб його курсанти стали успішними людьми — капітанами, механіками, керівниками підприємств — і колись, через роки, повернулися в коледж і сказали: «Дякую, у мене все вийшло». Друга — щоб батьки й близькі були здорові. Третя — щоб Україна була сильною й квітучою державою, без боргів і без війни.
«Тут ми вдома. Тут навіть листя пахне по-іншому».
Він говорить про море, про флот, про Українське Дунайське пароплавство. Йому болить, що більшість українських моряків вимушено працюють під іноземними прапорами. Але він вірить у зміни.
«Ми відкрили нову спеціальність — морський і внутрішній водний транспорт. Хлопці й дівчата, які обирають річку, залишаться тут, на українських суднах».
Також переконаний: економічна криза мине, Дунайське пароплавство оживе, і молоді фахівці працюватимуть по Дунаю, повертаючись додому, а не у порти чужих країн.
Коледж налагоджує партнерства з українськими компаніями, зокрема з корпорацією «Кернел», щоб курсанти проходили практику на українських кораблях — для української держави. Та разом із прогресом є і болючі моменти:
«Єдиний мінус — порт Чорноморськ. Туди часто «прилітає». А діти ще неповнолітні, їм сімнадцять. За них відповідаєш. Тому доводиться шукати безпечні варіанти (це про практику)».
У вільний час Андрій Геннадійович рибалить, але не заради улову:
«Це радше — «піймав і відпустив». Виїхати у Вилкове, посидіти з вудкою, подумати, відпочити. Найсмачніша юшка — у «Пелікані». Я це полюбив. Так і минає вільний час: робота, риболовля, батьки».
А решту часу займають курсанти.
Як науковець він має понад сімдесят публікацій, не враховуючи електронних підручників, кандидатську дисертацію на тему формування професійної компетентності майбутніх слюсарів автомобілів. Докторська вже частково написана: «Теоретико-методичні основи формування професійної культури майбутніх механіків».
Війна, переїзд і нове місце роботи загальмували наукову діяльність, але не загубили її.
«Щоб написати роботу, треба хоча б тиждень повного занурення. Зараз це розкіш».
Сьогодні директор Дунайського фахового коледжу бачить молодь по-особливому: половина курсантів приходить за професією, половина — за сходинкою до вищої освіти. Але переконаний:
«Україну підніме лише праця. Війну завершать — і країну треба буде відбудовувати. Ніхто за нас це не зробить».
У його курсантів є перспектива — від диплома третього помічника капітана чи механіка до навчання в Дунайському інституті Національного університету «Одеська морська академія». Є ті, хто працює та навчається одночасно — хто хоче більшого. Та є й ті, хто поки каже: «Мені вистачить і цього». І він не засуджує: «Кожен «дозріває» сам. Як і я колись».
Згадує, як в якийсь момент зрозумів: якщо не рухатись далі, життя «з’їсть»:
«Перестанеш розвиватися — станеш середньостатистичним працівником. А це і є професійне вигорання. Для мене важливо не стояти на місці. У цьому суть життя викладача: рости завжди — майстер ти, заступник чи директор».
Це підтверджують і бойові нагороди: «Залізний хрест» від Валерія Залужного. Медаль «За кров, пролиту за Україну». «За звитягу» — вручив у шпиталі генерал-лейтенант Наєв. Орден Мужності — за відвагу в бою на Харківському напрямку. Відзнака «Бойове братерство». Командирські подяки. Його позивний — «Болград».
«Людина, яка не просто викладає ремесло – живе служінням. Справі. Курсантам. Україні», – підсумував Андрій Абрамченко.
Підготувала Амєлія МИЙНОВА
Фото – з допису Андрія Абрамченка
