Підприємство на Одещині першим в Україні впровадило повний цикл виробництва продукції з фундука: як все починалось
Одне з найбільших виробництв продукції з фундука, а також єдине виробництво, яке охоплює повний цикл від вирощування цього горіха до готової продукції, знаходиться в Одеській області. Йдеться про компанію «Фліберт», яка під брендом «Flarino» виготовляє різноманітні кондитерські вироби з фундука. Будучи одним з перших в Україні, хто наважився присвятити справу фундуку, нині підприємство співпрацює з усіма національними торговими мережами, великими кондитерськими фабриками, хлібзаводами, а також ділиться великим досвідом з колегами. А як все починалось, крізь які труднощі пройшла компанія на початку шляху, та які виклики доводиться долати в умовах повномасштабної війни – журналістам видання «Південь сьогодні» розповів керівник компанії Максим Шейко.
Шлях від 50 гектарів саду до виробництва повного циклу
Фундукові сади площею 820 гектарів знаходяться у Вигодянській громаді Одеської області. Тут вирощуються італійські сорти Tonda di Giffoni, Romano, Tonda Gentile, Mortarella, Nocchione, Barcelona, Cosford. Поруч розташований завод з переробки, а в Чорноморську – кондитерська фабрика.
А починалось усе понад десять років тому – у 2015-му, з саду у 50 гектарів. Протягом наступного року у підприємстві спостерігали за тим, як «почувається» фундук в умовах нашого клімату та дійшли висновку, що обрані сорти були не надто вдалими. Той же 2016 рік приніс знайомство з відомою італійською компанією Ferrero – багато хто може впізнати їх за цукерками Ferrero Rocher у золотому пакуванні, які багато років незмінно присутні на прилавках українських магазинів. Нові партнери надали українським підприємцям саджанці фундука італійських селекцій, призначених для кондитерського виробництва. Як пояснив Максим Шейко, вони відрізняються смаковими якостями, вмістом олій та жирів, необхідних для кондитерського виробництва. Так у компанії «Фліберт» з’явилися італійські саджанці на 500 гектарів та агрономічний супровід досвідчених колег.
Максим Олександрович зауважив, що на той момент в Україні не було жодних фахівців, які надавали б консультативну допомогу у напрямку вирощування фундука. Та й загалом ніша, грубо кажучи, «пустувала». З одного боку – це передувало успіху в напрямку реалізації продукції, який дійсно виправдався. Однак з іншого – в Україні не було майже ніяких умов для розвитку цієї галузі – ані обладнання, ані фахівців.
«У 2020 році ми отримали перший врожай фундука. Фундук же в шкаралупі вирощується. У нас не було тоді обладнання для переробки – тобто це треба було його помити, посушити, відкалібрувати, розколоти, знову відкалібрувати й отримати певні фракції ядра. Обладнання не було в Україні – не було заводів, бо галузь нова, ніхто з виробників не був зацікавлений в одиничних екземплярах виробляти. Тому спробували продати його в шкаралупі. На ринку України, знову ж таки, його ніхто не був готовий купувати, тому що ні в кого обладнання не було відповідного», – розповідає керівник компанії.
Тоді врожай фундука підприємство запропонувало італійцям. Однак там оцінили український товар суттєво дешевше, ніж, для порівняння, фундук з Турції або Грузії, й тим паче – ніж у італійських виробників.
«Можливо вони вважали Україну країною третього світу, просто сільгоспвиробників, і спробували за дешево його купити. Ми відмовились їм продавати, тому що це зовсім безглуздо. Фундук у нас залишився на наступний рік. У 2021 році ми розуміли, що ситуація буде така сама: ми восени зберемо фундук, і знову він буде накопичуватися, або ми будемо змушені продати його в Італію значно дешевше», – пояснює Максим Олександрович.
Тож у компанії прийняли рішення повчитися в іноземних колег та придбати власне обладнання:
«Прийняли рішення поїхати до тієї ж Грузії, Туреччини, Азербайджану, Америки – вже з ознайомчими екскурсіями на підприємства з переробки фундука: як його правильно мити, сушити, калібрувати, колоти. І вирішили купити це обладнання. Частково ми купили його в Італії, частково тут вже по заводах просили, вмовляли, щоб зробили якісь машини для переробки в Україні, тому що, знову ж таки, імпортувати це з Грузії, Туреччини, Європи – було дуже дорого», – каже підприємець.
У 2021 році, завдяки новому обладнанню, у підприємства з’явився очищений фундук. Але він був сирим, водночас як левова частка запитів приходила саме на смажений, бланшований, який зазвичай і продається у магазинах. Тим часом на українських фабриках так само не було відповідного обладнання для смаження фундука. Отже, необхідність у новому обладнанні знову дала про себе знати.
«Зрозуміли, що без такого обладнання ми працювати не зможемо, знову ж таки, будемо продавати його сирим. І то його ще треба мати можливість продати, тому що в Україні фабрик теж немає, які могли б смажити цей горіх. Поїхали в Італію, домовились з італійськими заводами про закупівлю обладнання», – пояснює Максим.
Під час тієї поїздки в Італію українські підприємці побачили й кондитерське обладнання та різноманіття продукції, яку можна виготовляти з цього горіха. Однак плани реалізувати кондитерську фабрику порушив початок повномасштабної війни.
«Ми розглянули у 2022 році варіант купівлі цього обладнання, аби зробити кондитерську фабрику. 22 лютого 2022 року ми зробили передплату італійцям, а вже 24 лютого почалася війна. Ми це все зупинили, тому що не розуміли, як будуть розвиватися події. Весь бізнес зупинився, засобів ні в кого не було, рахунки зупинилися, все завмерло», – згадує підприємець.
Однак вже влітку підприємству від банку надійшла дуже потрібна пропозиція – отримати грант на закупівлю обладнання.
«Ми погодились, підготували всі документи, зв’язались з італійцями. Вони запустили процес виробництва цього обладнання для нас, ми зробили їм чергову передплату. Італійці виготовили обладнання, ми отримали грант – найперший грант в Одеській області був отриманий нами. І восени 2022 року повністю завезли кондитерське обладнання з виробництва фундука в драже, обладнання з виробництва батончиків, обладнання для нуги, трюфеля, пасти, борошна фундукового, подрібненого фундука… І за рахунок цього в нас з’явилась можливість реалізовувати фундук не в сирому вигляді, а вже виробляти кінцеву продукцію. Уклали контракти з усіма національними торговими мережами».
На сьогодні, зауважує Максим, підприємство вважає себе лідерами у цій галузі в Україні, маючи передове обладнання й технологів, які постійно вдосконалюють свої знання за кордоном. Також виробники діляться досвідом із українськими колегами:
«У нас технологічні сади, крапельне зрошення, фертигація, коли добрива подаються через крапельну трубку. Вся наша техніка – імпортна, горіх збирається спеціальними італійськими комбайнами. Виробництво, заточене під фундук, теж тільки у нас. Ми на підприємстві регулярно, раз на квартал, проводимо невеликі практичні семінари– збираємо 10-15 фермерів, буває 8-10, невеликими групами – так зручніше. Вони до нас приїжджають з усієї України. Проводимо консультації, надаємо практичні знання: як обрізати дерева, які добрива давати, в який час року та в яких дозуваннях, які засоби захисту від хвороб, від шкідників – розповідаємо, показуємо, навчаємо, як правильно робити. Наразі вже чотири роки як закуповуємо фундук по всій Україні – ми єдині, хто купує фундук в шкаралупі. І вже тут ми його миємо, сушимо, калібруємо, колемо, смажимо і так далі», – зауважує керівник компанії.
Асортимент, експорт та конкуренція
На сьогодні кондитерська фабрика «Flarino» має різноманітний асортимент продукції з фундука: смажений та свіжий фундук, драже, олію, снеки, фундукові пасти, батончики, борошно, а також нугу і трюфель за традиційними італійськими рецептами.
Як не дивно, найбільший попит має звичайний смажений фундук, а на другому місці за вподобаннями – фундук у молочному шоколаді.
Як вже згадувалось вище, в Україні продукція виробництва реалізовується дуже активно. Однак підприємство планує й розширювати свій експортний потенціал, що дещо складніше через конкуренцію на ринку Європи:
«У 2025 році ми дуже часто відвідували міжнародні виставки, виставляли свою продукцію. Але річ у тім, що в Європі достатньо таких, як ми. І наша продукція не завжди актуальна в тій чи іншій країні. Тому вийти на ринок Європи з готовою продукцією – дуже важко. Ми досі боремося, намагаємося різноманітними варіантами, але це все важко. На сьогодні ми вийшли на ринок Румунії, Молдови і Болгарії – там ми вирішили спробувати з готовою продукцією. А от бланшований фундук ми відвантажували в Італію протягом 2025 року, і в 2026 році також. Будемо намагатися збільшувати експортні можливості, тому що в Україні висаджено вже дуже і дуже багато садів фундука – налічується близько 12 тис. гектарів – це дуже багато. За нашими прогнозами, якщо всі сади продовжать висаджувати далі, хоч і не в такій кількості, але, тим не менш, в середньому до 2030 року обсяг фундука, зібраного в Україні, складатиме близько 20 тис. тонн. А якщо його розколоти – вийде близько 5 тис. тонн ядра. А імпортує щорічно Україна десь 1000-1200 тонн», – пояснює Максим Шейко.
Клімат, блекаути та складнощі в отриманні підтримки держави
У посушливому кліматі Півдня України фундукові сади дуже залежать від зрошення. Як розповів Максим Олександрович, без краплинного зрошення, яке використовує підприємство, ризики для врожаю значні, що стало відчутним під час блекаутів у минулі роки.
«Коли були перебої з водою через обстріли електропідстанцій, оскільки насосні станції не качали, – ми дуже багато фундука втратили. Горіх не так розвивався, постраждав дуже в якості – ми не розуміли, що взагалі з ним робити. Зрошення – це номер один».
Він також зауважив, що вирощування фундука – це справа з перспективою на 5-8 років вперед – аби тільки вийти «в нуль». Наприклад, ті сади, які закладались у 2015-2018 роках, наразі приносять врожай на понад півтори тонни з гектара, а на більш пізніх садах може йтися про 100-500 кілограмів з гектара – з кожним роком врожайність збільшується.
Однак окрім проблеми зі зрошення внаслідок блекаутів, виробництво зіткнулося зі значними витратами на автономію. Особливо це відчутно зараз, коли пальне суттєво здорожчало у ціні й тенденція до зниження найближчим часом не прогнозується. Як наслідок – собівартість продукції росте, проте через контракти з торговими мережами підняти її вартість для покупців можливості немає:
«Проста арифметика: січень-лютий, коли йшли активні обстріли, фабрики працювали на 90% на дизельних генераторах. Палива на ринку стає все менше, плюс його вартість вже 80 грн (на момент спілкування – 19 березня – Авт.), тому собівартість зростає. А підняти вартість ми не можемо, тому що є контракти з мережами, домовленості. Ми січень-лютий відпрацювали в нуль, доходу немає, тому що піднялася дуже заробітна плата, ми її постійно підіймаємо, намагаємося індексувати її, чудово розуміючи, як зростає вартість продуктів, комунальних послуг, взагалі прожитковий мінімум. І ми якщо не раз на місяць, то раз на два місяці точно потрохи підіймаємо заробітну плату».
Тим часом державні програми, які мали б полегшити роботу українських виробників у ці важкі часи, працюють, зі слів підприємця, лише на паперах. Особливо, зауважує він, шансів отримати грант чи кредит небагато у дрібних та середніх фермерів:
«От ми грант отримали й вважаємо, що це Бог нам допоміг. Після цього, як би ми не звертались за грантом якимось, якоюсь допомогою, наприклад, за встановленням сонячних панелей – всі ці програми, як на мене, просто на паперах. Вони усі сьогодні рекламуються, але отримати їх, на жаль, дуже важко. Ми не можемо зазвичай щось отримати – кредит якийсь на панелі, а казати про якогось середнього фермера – ну він не отримає нічого. Звертаєшся за панелями – тобі дають лист акредитованих компаній, з якими банк працює – от купуйте панелі тут. Ідеш до них, а в них вартість панелей на 30-40% вище, ніж в інших. Ну і питання – який сенс? В тому, що держава тобі без відсотків дає кредит? Чудово, дякую, але ці кошти все одно треба віддати. Тільки віддати на 40% більше. І виникає питання: так цей кредит безвідсотковий чи все ж таки плюс 40%?»
Почувши про непростий шлях виробництва, з’явилося два питання до Максима Олександровича: чи не було сумнівів ризикнути піти у цей бізнес тоді, коли галузь у країні була майже зовсім не розвинена, і чи порадив би він закладати фундуковий сад підприємцям сьогодні.
«З висадкою садів – ні, все було спокійно, ми не хвилювались. Тому що проаналізували на той момент галузь, а вона в нас ніде не була представлена, ми були одні з перших. Також у нас здебільшого в Україні вирощують волоський горіх, експортується волоський горіх. Ми вирішили у цю галузь не йти, тому що там великі складнощі є – волоських садів в Україні немає, а весь горіх збирається по посадках, у бабусь, а ціна на нього дуже низька. Тому ми розуміли, що промисловий волоський горіх в ціні буде дуже сильно поступатися, і вирішили – фундук. Тим паче садів в Україні не було, весь фундук на той момент імпортували. Ми були першими».
Однак з роками ситуація змінилася, фундукових садів в Україні ставало дедалі більше, проте через тривалість окупності справи, необхідність у дороговатісному обладнанні й водночас значно ускладнену економічну ситуацію внаслідок бойових дій, багато підприємців у цій галузі так і не змогли покрити витрати:
«Не рекомендував би закладати. Сьогодні в умовах України це нереально. Це дуже витратно, сад розвивається протягом 7-8 років, перш ніж ви вийдете в нуль. Якщо у людей немає іншого бізнесу – це все, кінець. І таких підприємств, на жаль, на сьогодні в Україні починає з’являтися багато. Люди починали закладати ще до війни та більш-менш намагались їх тягнути. З війною їхні інші бізнеси позакривались, надходження коштів немає, сади розвивати не можуть. Сьогодні дуже багато пропозицій з продажу садів з’являється. Причина одна й та ж – у людей немає засобів їх утримувати ще 2-3 роки, доки вони вийдуть в нуль».
Наостанок Максим Олександрович поділився, що в таких непростих умовах насамперед мотивує бажання зберегти підприємство з колективом, який працює тут вже близько десяти років поспіль.
«Мрій ніяких немає… Зранку прокинувся – вже добре. Вечір настав – і слава Богу. І так кожного дня. Як з війною можна щось планувати, якийсь розвиток? Весь час думаєш, аби протриматись. Всі чекають завершення війни, всі сподіваються, що закінчиться, і стане якось легше. Заради чого це все робиться? У нас дуже великий колектив. З цими людьми ми працюємо вже десять років. Стараємось нікого не звільняти та й не звільняємо. Якщо десь робота на якійсь ділянці скорочується – ми людину переводимо на іншу ділянку, перенавчаємо, намагаємося усіх утримати, всім виплачуємо заробітну плату своєчасно. Про це думаємо – аби воно хоч якось працювало, податки сплачуємо, заробітну плату сплачуємо, от витримати би всю цю ситуацію».
Підсумуємо, що попри усі виклики, війну, блекаути, кліматичні зміни, наші вітчизняні виробники продовжують розвиватися, домагатися визнання на міжнародному рівні, діляться досвідом та впроваджують нові технології. Однак без ефективної підтримки не на паперах – а на практиці, це стає дедалі важче.
Амєлія МИЙНОВА
