Пам’яті захисника з Ізмаїла, командира стрілецького взводу 122 окремої бригади ТрО Віктора Акчебаша
Кожен полеглий воїн мав свої мрії, плани та близьких людей. Хтось будував кар’єру, хтось виховував дітей, хтось лише починав доросле життя. Та коли країна потребувала захисту, вони стали до строю, щоб боронити свою землю, свої родини та майбутнє України.
Група комунікацій Регіонального управління Сил територіальної оборони «Південь» розпочала цикл матеріалів «Герої не вмирають» — історії про наших захисників, які назавжди залишилися в строю української пам’яті. Сьогодні – розповідь про командира стрілецького взводу 122-ї окремої бригади територіальної оборони молодшого лейтенанта Віктора Акчебаша, передає видання «Південь сьогодні».
«Віктор добре знав історію російсько-українських воєн і був переконаний: незалежність здобувають лише зі зброєю в руках», — розповідає про свого побратима Олексій Ісарєв.
Командир стрілецького взводу 122-ї окремої бригади територіальної оборони молодший лейтенант Віктор Акчебаш загинув 26 травня 2025 року. Поблизу Покровки Краснопільського району Сумщини його група виконувала бойове завдання з покращення позицій підрозділу.
Про життя Віктора Акчебаша розповіли його дружина Олена, побратим Олексій Ісарєв та командир Валентин Котельний.
«Ми познайомилися у 2002 році, коли разом складали вступні іспити до Ізмаїльського університету на факультет історії та права. Після університету я працювала у Києві, а він проходив трирічну службу за контрактом на Одещині. Одружилися ми у 2011 році. 1 червня 2012 року у нас народилася донька Евеліна, справжня татова донька. Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, чоловік одразу сказав, що його обов’язок — бути у війську та захищати свою родину», — згадує Олена Василівна Акчебаш.
«У Віктора був справжній талант до військової служби. У спілкуванні він часто жартував, але до будь-якої справи ставився дуже відповідально. Він прийшов звичайним стрільцем, потім став командиром відділення, згодом — головним сержантом взводу. Пізніше отримав звання молодшого лейтенанта. Віктор добре розумів, що таке російська імперська політика, і був переконаний: вибороти власну державу ми можемо лише зі зброєю в руках», — згадує побратим Олексій Ісарєв.
«Віктор був дуже перспективним військовим. Йому вже пропонували посаду командира роти, і я знаю, що хлопці підтримували це рішення. Навіть у найважчих ситуаціях Віктор завжди говорив, що виконуватиме завдання до кінця», — розповідає його командир Валентин Котельний.
«Це величезна втрата для всіх нас і рубець на моєму серці. Я сидів у машині й плакав, коли дізнався, що Віктора більше немає», — додає Олексій Ісарєв.
«Востаннє ми спілкувалися за день до загибелі чоловіка, — згадує Олена Василівна. — Я знала, що після виходу з позицій у нього мала бути невелика відпустка. Ми з Евеліною готувалися до зустрічі, нарізали його улюблений олів’є. Останнє повідомлення від нього було таке: “Я вас дуже сильно люблю. Бережіть себе. Тихої ночі”.
Я знаю, що він свідомо обрав військову службу. Ще в університеті я бачила, наскільки для нього важливою була історія нашої країни та її справжнє трактування. Він пишався Україною. Мій чоловік був гідний своєї держави й залишився справжнім патріотом до останнього подиху»!
