Одеський архітектор про службу в армії, дисбаланс розвитку регіонів через війну та майбутнє українських сіл і великих міст
Володимир Халін — відомий архітектор з Одеси. А ще урбаніст, дослідник міського розвитку, засновник Інституту міської регенерації та дизайну, голова ГО «Асоціація архітекторів Одеси», учасник міжнародних урбаністичних проєктів та дискусій про майбутнє українських міст. З початку 2022 року – військовослужбовець Збройних Сил. Людина, яка вміє не тільки побачити проблему, а й знайти варіанти її якісного вирішення. Одесит, який попри все прагне бачити майбутнє свого міста квітучим та звільненим від постійних загроз російських атак.
У цій публікації журналісти видання «Південь сьогодні» поділяться з читачами історією про професійний та військовий шлях нашого земляка, його експертними думками про загрози й перспективи розвитку українських регіонів, зокрема – Одещини у повоєнні часи, та погляд на сценарії майбутнього українських сіл і великих міст. Про все це Володимир розповідає без зайвих складних термінів та з душею до того, що було зроблено, і що може бути втілене у кращому майбутньому.
Далі наведемо розгорнутий коментар Володимира Халіна дослівно.
«Ми дивилися на місто й область як на єдиний організм»: про Асоціацію архітекторів Одеси
Мене звати Володимир Халін. Я архітектор, і вже багато років зшиваю те, що в Одесі зазвичай існує окремо: креслення і місто, професію і громаду, порт і берег, парк і наступний парк.
У 2017 році разом із колегами ми створили громадську організацію «Асоціація архітекторів Одеси». Це не клуб титулів і не вертикаль. Це горизонтальна платформа людей різних поколінь, яких єднає проста річ: місто має бути зручним для життя, привабливим для гостей і придатним для чесної роботи. Хто приймає цей маніфест і готовий діяти — той із нами.
За п’ять мирних років, до повномасштабного вторгнення росії, Асоціація робила те, що в Одесі рідко роблять системно: аналізувала, сперечалася, рахувала й пропонувала рішення, а не лише критикувала факт після факту. Ми дивилися на місто й область як на єдиний організм — з портами, лиманами, залізницею, архівами, дворами й деревами.
З цього виросли кілька великих ідей. Винесення торговельного порту з території історичного центру – не для того, щоб «прибрати порт із листівки», а щоб повернути місту узбережжя й водночас дати вантажам нормальне місце. «Зелений пояс Одеси» – кільце парків, скверів і зелених коридорів уздовж залізниці, яке з’єднує те, що зараз розірване, і знімає тиск висотної точкової забудови з центру. Архівний комплекс для Державного архіву Одеської області – щоб пам’ять міста не тулилася в тісному пам’ятнику архітектури, а мала гідне, сучасне місце.
Поруч були фестивалі, лекції, конкурси, громадські експертизи, розмови на схилах і в залах. Не все вдалося втілити. Але ми встигли назвати проблеми своїми іменами й показати, що в Одеси є інший шлях, ніж ущільнювати центр і залишати решту території напризволяще.
З усім цим можна ознайомитися на сайті Асоціації: aao.com.ua. Для мене це не «портфоліо організації». Це п’ять років спільної роботи людей, які люблять місто достатньо, щоб не віддавати його випадку.
Початок повномасштабної війни: замість проєктів мрії – нове життя в лавах української армії
На початку 2022-го кілька моїх передпроєктних розробок уже вийшли на підписання договорів. Для архітектора це були проєкти мрії: Парк Перемоги в Миколаєві, яхт-клуб у Шабо та інші. Усе обірвалося 24 лютого о четвертій ранку.
Мій дім стоїть недалеко від Одеського аеропорту. Після ракетного удару стало зрозуміло без зайвих слів: це війна. У військкоматах черги стояли вже з ранку. Територіальна оборона за добу закрила штатні посади. Найближчий для мене ще відкритий пункт набору був біля Чорноморська. Фактично батальйон на 560 осіб укомплектували 26 лютого – а за зачиненими воротами лишилося ще понад сто добровольців.
На першому шикуванні запам’яталася дівчина років двадцяти: м’які капці, шапка з вушками, рюкзак у вигляді зайця. Інструктор запитав, що вона тут робить. Вона відповіла просто: має право служити і хоче бути серед мотивованих людей. Для мене й досі особливо цінні знайомства й дружба з тими, хто тоді прийняв таке саме рішення.
За кілька місяців я став заступником начальника штабу – найближча до моїх навичок посада в армії. Рекогносцировка, орієнтування на місцевості, картографія, схеми й графіки чергувань. Наш батальйон був у Бахмуті в найтяжчий час, у березні 2023-го; заходив на територію рф у районі Шебекіна; стояв на кордоні на півночі Харківщини; воював біля Покровська. Батальйонами ТрО, як легкою піхотою, підсилювали різні частини. Ставлення було різне. З ГУР працювати було добре, з десантниками – нормально.
За чотири роки війна дуже змінилася. Змінилося й ТрО. Тепер більше уваги віддають формуванню безпілотних підрозділів. А ті проєкти мрії так і лишилися на папері – з іншої, уже довоєнної країни.
Перспективний захід і депресивний схід: як війна розділила шанси регіонів на прогресивне майбутнє
Служба з виїздами й путівками ЗСУ на рекогносцировку та навчання дала змогу побачити стан міст і поселень майже всієї України. Розрив у розвитку між сходом і півднем з одного боку та заходом з іншого – вже величезний.
Львів, Івано-Франківськ і Ужгород стягують підприємливих і креативних людей із прифронтових територій. Західні гранти переважно осідають на заході країни. Бізнес переносить потужності туди, де відносно безпечніше, краща логістика й живіший ринок. Порівняння якості повсякденного життя вражає не статистикою, а деталями вулиці, двору, транспорту й відчуттям перспективи.
Під час навчання у Львові до багатьох однокурсників – переважно з східної України – приїжджали дружини й наречені. Однієї прогулянки містом вистачало, щоб вони вирішили: жити хочуть у Львові або в його околицях. Після війни міграція на захід, найімовірніше, не зупиниться. Прифронтові райони ризикують лишитися депресивними на десятиліття.
Що робити з цим дисбалансом — питання не лише для економістів і демографів, а й для архітекторів та планувальників. Жити ближче до природи, поза стресом великого міста, справді добре. Але без роботи в малих містах і селах це залишається мрією для вузького кола. Потрібні робочі місця на місцях, якісні дороги й малоповерхове житло, а не лише красиві стратегії «відродження села».
Цікава деталь з Одещини: у багатьох громадах школи обладнані краще, ніж у самому місті. Мережа обласних центрів в Україні загалом придатна для добової маятникової міграції: людина може жити в малому місті чи селищі й працювати в центрі області, якщо є дорога й транспорт.
Ущільнення великих міст – не вихід. Мегаполісна урбанізація з «людськими мурашниками» – шлях країн, які не вміють розподілити розвиток територією. Одеса це вже показує: надщільна забудова багатоповерхівками не створює ні комфорту, ні стійкості, ні економічної глибини. Вона лише збільшує навантаження на мережі й закріплює залежність від кількох точок зростання.
Рівновага можлива лише якщо інвестиції, виробництво й житло змістяться ближче до малих і середніх поселень. Інакше захід і далі забиратиме людей, а схід і південь — порожнітимуть навіть після припинення обстрілів.
Як укріпити економіку, зменшити вразливість великих міст і дати людям місце, де варто народжувати й залишатися?
За оцінками CIA World Factbook середини 2020-х Україна посідає перше місце у світі за рівнем смертності і перебуває серед останніх за народжуваністю. Це вже не «замикання списку з 224 країн», як у 2014-му, а один із найгостріших демографічних провалів на планеті.
У 2025 році на підконтрольній території зареєстровано 168,8 тисячі народжень і 485,3 тисячі смертей – майже у 2,9 раза більше померлих, ніж новонароджених. Десять років тому щомісяця народжувалося близько 32 тисяч дітей, зараз – близько 12 тисяч.
Це не лише наслідок війни. Природне скорочення триває з початку 1990-х. Повномасштабне вторгнення його багаторазово прискорило: загибель і поранення, масова еміграція жінок репродуктивного віку, відкладення народжень, падіння очікуваної тривалості життя чоловіків.
Сільське населення продовжує танути. Частка міського населення становить близько 69,6% Це нижче, ніж у США чи більшості країн Західної Європи, але висока концентрація в кількох великих містах зберігається. Щороку з карти зникають півтора десятка сіл; у малих громадах закриваються школи й пологові відділення, бо не вистачає дітей. Прифронтові та прикордонні території вже формують «демографічні пустелі».
Скупченість у великих містах не дає автоматичного економічного виграшу. Навпаки: багатоквартирні будинки виявилися вразливими до ударів по енергетиці, відключень тепла й води. Нормальний розвиток країни потребує розселення великих агломерацій і зміцнення малих і середніх населених пунктів – і як умови комфортнішого життя більшості людей, і як способу рівномірніше розмістити виробництво. Війна й енергетичні кризи лише посилили цей аргумент: автономне індивідуальне господарство з власним опаленням, водою й мінімальним запасом продовольства стає не «екомодою», а елементом стійкості.
Нова урбанізація не повинна бути компромісом «ні місто, ні село». Це окрема форма життя: міська інфраструктура, зв’язок і послуги – у середовищі з нижчою щільністю, ближче до землі й виробництва. Питання зайнятості при цьому залишається центральним. Без роботи й самореалізації люди не залишаться «на природі».
У новій геоекономічній реальності Україні легко нав’язати роль сировинного аграрного постачальника. Аграрна й харчова продукція вже дає 56–60% товарного експорту; ЄС – головний покупець (близько половини агроекспорту). Водночас лише близько чверті аграрного експорту проходить глибоку переробку. Це класична пастка сировинної спеціалізації.
Закон спадної віддачі тут працює прямо: земля, вода, клімат і робоча сила – обмежені фактори. Подальше нарощування лише зерна, олії-сирцю чи насіння без переробки рано чи пізно дає все менший ефект на одиницю вкладень і залишає країну залежною від чужих квот, логістики й цін. Сировинні економіки втрачають і податкову базу, і якісні робочі місця, і демографічний потенціал: молодь їде туди, де є складніше виробництво й вища оплата.
Історично найстійкіші економіки виникали там, де сільське господарство зчіплювалося з обробною промисловістю: техніка, добрива, переробка, логістика, пакування, біотехнології, харчова наука. Такі зв’язки створюють кластери – блоки розвитку, у яких компанії ростуть швидше, ніж поодинці. Для України це означає не відмову від поля, а перехід від сировини до секторів із зростаючою віддачею: глибока переробка, машинобудування для АПК, біопаливо, органіка з сертифікацією, логістичні хаби, цифрові агросервіси.
Агропромислові кластери частково закривають одразу дві проблеми – економічну й демографічну. Вони дають роботу поза мегаполісами, утримують молодь у малих містах і селищах, зменшують потребу їхати «за життям» до Києва, Одеси чи за кордон і створюють основу для розселеної, а не гіперурбанізованої країни. Без зміни виробничої структури коло бідності й вимирання не розірвати: низька додана вартість народжує низькі доходи, низькі доходи – відкладені народження й від’їзд.
Розселення й агропромислові кластери – не романтичний проєкт «міста в селі», а один із небагатьох реалістичних способів одночасно укріпити економіку, зменшити вразливість великих міст і дати людям місце, де варто народжувати й залишатися.
Яким має бути розвиток Одеси після Перемоги
Наразі перше завдання для всієї країни одне: перемога над окупантами і звільнення всієї території України. Поки йде війна, усе інше — друге. Місто можна любити, захищати й лагодити вже зараз, але справжній розвиток починається лише тоді, коли над ним більше не висить щоденна загроза.
Після Перемоги Одесі буде потрібен не ще один разовий генплан «на папері», а постійний інститут розвитку міста. Мільйонник може собі це дозволити – і навіть зобов’язаний. Йдеться про громадську організацію на кшталт «Інституту розвитку міста»: незалежну від короткого виборчого циклу, зібрану з архітекторів, урбаністів, економістів, юристів і мешканців, яка щодня працює з трьома речами – спадщиною, плануванням і контролем забудови.
Одеський історичний центр уже визнаний світом. Тому логічно залучити фахівців ЮНЕСКО не як «закордонну вивіску», а як партнерів із досвідом: як рятувати автентичність після руйнувань, як вписати нове в старе, як не дати охоронному статусу перетворитися або на заборону жити, або на ширму для хаотичної ущільнювальної забудови. Місто має лишитися живим, а не музеєм під склом і не полігоном для «людських мурашників».
Такий інститут мав би не лише писати концепції. Він мав би публічно оцінювати великі проєкти, захищати масштаби вулиць і дворів, вимагати інфраструктуру раніше за квадратні метри, стежити, щоб розвиток ішов не лише в бік ущільнення центру, а й у бік нормального зв’язку з передмістям, портами й малими містами області. Планувати – спрямовувати – контролювати. І робити це прозоро, щоб одесити бачили, хто і навіщо змінює їхнє місто.
Перемога поверне право на майбутнє. Інститут розвитку потрібен для того, щоб цим правом не розтратити Одесу.
Як мала б відбуватися взаємодія між архітекторами та представниками місцевої влади
У місті вже є дві професійні громадські організації – Одеська обласна організація Національної спілки архітекторів України та Асоціація архітекторів Одеси. Вони різні за історією й характером, але говорять про одне місто. Тому взаємодія влади з галуззю не повинна зводитися до «покликали на круглий стіл, коли рішення вже готове». Представники обох організацій мають входити до всіх робочих груп і консультаційних рад, де вирішують питання містобудування, архітектури та культурної спадщини.
Не як спостерігачі з правом «висловитися наприкінці», а як постійні учасники: на етапі завдання, а не після погодження; у конкурсах, а не після призначення підрядника; в охоронних зонах і опорних планах, а не коли будинок уже стоїть. Влада приносить мандат і бюджет, архітектори – масштаб, пам’ять місця й наслідки на двадцять років уперед. Без цього діалогу місто отримує проєкти «кількох кабінетів», а потім дивується напрузі в громаді.
Сьогодні для цього потрібно небагато, але конкретно. Офіційно закріпити участь ОООНСАУ та ААО в профільних радах і робочих групах. Публікувати порядок денний і матеріали заздалегідь. Повертати архітектурні конкурси на знакові об’єкти. І припинити плутати погодження з фахівцями з піаром після факту. Тоді взаємодія стане роботою, а не декорацією.
