Неочікувана та шокуюча відповідь керівництва Болгарії на звернення українських болгар
Цього понеділка болгари України на чолі з відомою режисеркою та громадською діячкою Тетяною Станєвою доправили до президента, прем’єр-міністра та парламенту Республіки Болгарія звернення від діаспори нашої країни з проханням про допомогу у розв’язаній російським агресором війні. Зворушливого листа підписали близько 800 болгар з Бессарабії, Таврії та інших регіонів України.
Про лист, зміст якого для зручності буде наведено наприкінці цієї статті українською та болгарською мовами, опублікували кілька болгарських видань. Серед них DEBATI.bg, Trafficnews.bg, Кафенето та БНР Новини. Також на місці вручення звернення були репортери bTV Новините. Але, як потім розповіла Тетяна, замість очікуваного репортажу телебачення дало лише коротку згадку під час ефіру.
Зауважимо, що передача листа відбулася напередодні Дня бессарабських болгар, який в Україні та Молдові відзначають 29 жовтня. І саме з цієї нагоди наші співвітчизники, які мають болгарське походження, звернулися до керівництва своєї прабатьківщини з проханням змінити так званий «нейтралітет» на конкретні дії, направлені на порятунок своїх братів.
«Я хочу, щоб нас почули – ми проти нейтралітету. Нейтралітет Болгарії вбиває нас, болгар в Україні. Ця війна вже торкнулася нас, і Болгарія не може залишатися нейтральною. Це вже впливає на ваших братів. І нарешті – це війна не тільки між Росією та Україною, це війна цивілізацій. Ми боремося за свободу та людські цінності, за демократію проти агресії, яка, у свою чергу, якщо переможе, вплине на всю Європу, і тоді Болгарія не зможе залишатися нейтральною», – висловила думку земляків в інтерв’ю БНР Новини Тетяна Станєва.
Режисерка категорично заявляє, що бессарабські, одеські та таврійські болгари, з ініціативи яких було написано лист, підтримують Україну у її військових діях. Тетяна зізнається, що з проголошенням незалежності її другої батьківщини від СРСР її співвітчизники відчули свободу та підтримку.
«Саме тоді нам дозволили вивчати болгарську мову в школах, що дуже важливо», – згадує вона.
Вона переконана, що надання Болгарією військової допомоги Україні є тестом для болгарської демократії.
Наразі ж українці болгарського походження живуть з відчуттям болю через те, що Болгарія підтримує не їх, а агресора.
«Все більше відчувається, що брати з Москви важливіші за власну болгарську кров. Ви вірите їм більше, ніж нам, тому ми написали цього листа – щоб ви почули наш голос і зрозуміли одне – ми страждаємо і чекаємо допомоги. Ми, етнічні болгари, чекаємо на допомогу Болгарії, і для нас це дуже символічно і важливо. Я особисто ні на хвилину не сумніваюся в перемозі України, тому що добро завжди перемагає зло, але я хочу побачити, як Болгарія буде дивитися нам в очі після цього», – риторично запитує Тетяна Станєва.
І це дійсно дуже цікаве питання. Адже схоже, що парламент Болгарії не тільки не почув українських болгар, а й зробив все можливе, аби ще більше посилити вплив росії на прийняття рішень щодо допомоги своїм дітям на чужині.
Днями на пост голови Комісії у справах болгар за кордоном був призначений представник партії «Възраждане» Костадін Костадінов, більш відомий в Болгарії як Костя Копейкін. В Болгарії він відомий як «агент кремля», який працює «на копійках» у росії. Саме Костадінов проштовхує в своїй країні наративи щодо того, ніби бессарабські болгари страждають від утисків української влади та чекають на прихід путіна. Тому він та його прибічники виступають проти постачання Україні зброї нібито через те, що цією зброєю українці вбиватимуть болгар в Бессарабії та інших регіонах їхнього компактного проживання.
У березні 2022 року стало відомо, що Костадінов отримав 10-річну заборону на в’їзд в Україну, що пояснюється стійкою проросійською орієнтацією його партії. Як така людина може вирішувати проблеми найбільшої болгарської діаспори в світі, яка проживає в Україні, невідомо. Та такий вчинок з боку парламенту Болгарії бессарабські болгари сприймають як ляпас та плювок в обличчя.
Нижче наводимо звернення болгар України до президента, прем’єр-міністра та парламенту Болгарії двома мовами без змін. Сподіваємось, що все ж прабатьківщина почує своїх дітей, яким зараз важко не тільки через військову агресію, а й через те, що рідні по крові люди вірять не їм, а тим, хто наразі руйнує їхнє життя.
ДО
ПАНА РУМЕНА РАДЄВА
ПРЕЗИДЕНТА РЕСПУБЛІКИ БОЛГАРІЯ
ДО
ПАНА Г. ГИЛИБА ДОНЄВА
ПРЕМ’ЄР-МІНІСТРА
РЕСПУБЛІКИ БОЛГАРІЯ
ДО
ПАРЛАМЕНТУ
РЕСПУБЛІКИ БОЛГАРІЯ
Ми, українські болгари, одні – в Бессарабії, інші – в Таврії, треті – в Болгарії, а четверті – розсіяні по світу, – всі ми сьогодні звертаємося до болгар у Болгарії.
Ми, українські болгари, завжди матимемо в серці два корені, але один дім. І цей дім для нас – Україна.
Це наше місце сили. Не просто земля, вікна, стіни та двері, а родинне гніздо, місце, де зберігається родова пам’ять.
Не знаємо, чи бачило людство віроломної, несправедливої й невиправданої війни, ніж ця. Але з 24 лютого ми не живемо. Дехто – в прямому сенсі. Зупинилася наша економіка і наш нормальний ритм життя. Щодня ми втрачаємо роботу, домівки та, що найгірше, – наших близьких. Тисячі болгар стали біженцями або вимушеними емігрантами, багато з них залишаються під окупацією і не можуть підписати цього листа, бо бояться бути репресованими окупантами. У нас немає планів на майбутнє і ми навіть не знаємо, чи є у нас майбутнє. Сьогодні на наш дім напав сусід, жертвою якого будь-якої миті може стати хтось із нас.
Користуючись нагодою, ми хочемо, перш за все, подякувати Болгарії за підтримку України та допомогу нашим біженцям. Без цієї допомоги багато хто просто б не вижив.
Водночас ми, українські болгари, очікуємо від Болгарії й іншої підтримки.
Ми сподівалися, що Болгарія однозначно і категорично стане на бік справедливої боротьби України, а відповідно і на наш бік. На бік болгар України.
З іншого боку, ми розуміємо, що тут поширюють відверту брехню російської пропаганди, що національні меншини в Україні зазнають утисків, а бессарабські та таврійські болгари чекають на так званих «визволителів».
Понад те, ми дізнаємося, що це чи не головна причина відмови Болгарії у військовій допомозі Україні – щоб «захистити тамтешніх болгар від українських нацистів».
Якщо серед вас є ті, хто так вважає, ось вам декілька фактів.
Російська пропаганда стверджує, що Україна забороняє болгарам розмовляти болгарською мовою та вивчати її.
Правда полягає в тому, що до розпаду Радянського Союзу болгарська мова використовувалася лише як побутова, і саме в незалежній Україні болгарську мову почали вивчати в школах, а в університетах з’явилися болгарські групи. Саме тоді були створені перші болгарські асоціації та організації, почали виходити газети, транслюватися болгарською мовою радіо- і телевізійні програми. І все це подарувала нам, болгарам, Україна. І все це фінансує українська держава. Чи це називається гнітом? Чи від цього нас хочуть звільнити?
А тепер найтяжча мантра: про Росію визволительку, яка врятувала болгар від турецького ярма і милостиво дозволила їм осісти на зарослому бур’яном і непридатному для життя бессарабському пустирі. І найстрашнішим є клеймо «невдячної людини», яким російська пропаганда досі намагається затаврувати кожного, хто наважується підняти голос проти Росії.
З іншого боку, історичні факти однозначно свідчать про те, що Росія мала свої стратегічні, політичні та економічні інтереси щодо самого нашого «порятунку» і поселення наших предків на цих землях. Як, до речі, і надання нам статусу колоністів, із вдячності за що ми збудували чудовий Преображенський храм в Болграді. Ми, болгари, можемо бути вдячними. Але знаєте, що відбулося потім?
Чи потрібно нагадувати про численні репресії з боку радянської влади та розкуркулення «куркулів» (а фактично працьовитих землеробів), яких примусово виселили до Сибіру? Про 12 тисяч болгар, депортованих з Криму в 1944 році й розпорошених по всьому Сибіру та Середній Азії? Може варто згадати й те, як наших дідів саджали й відправляли у заслання за три кукурудзяних качани? І не треба забувати про таке явище, як Голодомор – штучно спровокований голод, який двічі спіткав жителів України: у 1932 – 1933 рр., в результаті якого загинули й зникли цілі болгарські села в Таврії, і у 1946 – 1947 рр., який забрав життя сотень тисяч болгар у Бессарабії. Ще залишилися живі свідки цих жорстоких подій, а спогади про загиблих збереглися в архівах, книгах і фільмах. Про все це можна запитати, почути, побачити й прочитати. Аби ви самі захотіли!
Кожна мислездатна людина повинна розуміти, що Російська імперія, яка нібито 200 років тому простягла руку нашим предкам, за що ми маємо бути вдячні, це щось дуже відмінне від радянського режиму атеїстичної Росії, від пострадянського «демократичної» Росії й від нинішньої Росії з терористичним режимом Путіна. Чи має, на вашу думку, вдячність за тодішню допомогу змусити нас підтримувати злочин проти людства, який вчиняє Росія сьогодні?
Хоча питання риторичне, але болгари в Україні мають свою чітку і ясну відповідь.
Понад 200 років, попри труднощі й втрати, терор і знущання, зміну влади й режимів, болгари перетворили Буджацький степ і таврійське Дике поле на райські сади, ми зберегли мову, культуру й ідентичність і, зрештою, завдяки незалежній і вільній Україні ми почали жити вільно та відкрито і з гордістю називати себе – «болгари». Тому представники болгарської громади в Україні пліч-о-пліч зі своїми співгромадянами з інших національних спільнот захищають рідну землю від загарбників. Бо українська земля – це Батьківщина і рідний дім для кожного з нас. По всій Україні та далеко за її межами відомі імена героїв цієї війни – болгар за походженням – капітана Дмитра Бурлакова, нагородженого Указом Президента України Володимира Зеленського орденом «Богдана Хмельницького» III ступеня, та Івана Пепеляшка – кавалера ордена «За мужність» III ступеня. Крім того, Іван Мінков та Іван Чумаков із села Криничне (Чушмелій), Максим Близнак та Євген Качай із села Лощинівка (Кайраклія), Михайло Кіосе та Радіон Вейцман із села Калчева – це болгари, які віддали своє життя у боротьбі з російською агресією, за свободу нашої України.
Це наша відповідь і вона категорична: болгари в Україні разом з усіма іншими національними меншинами борються за свободу, територіальну цілісність і незалежність нашої Батьківщини – України.
І в цій боротьбі нам потрібна допомога Болгарії.
Болгарії, яка є членом Європейського Союзу.
Болгарії, суверенітет і незалежність якої гарантовані її членством в НАТО – Організації Північноатлантичного договору. Україна також прагне повноправного членства в цих організаціях. Болгарська діаспора нашої країни, найбільша серед усіх подібних груп болгар за межами Болгарії, була, є і буде послідовним лідером цих процесів, оскільки ми хочемо бути разом з Болгарією в одному союзі та йти в одному напрямку.
Сьогодні цей шлях – це шлях світла та людських цінностей. Але щоб піти ним, ми повинні спочатку вижити.
З першого дня війни й до сьогодні болгарське село Тернівка – мікрорайон міста Миколаєва – зазнає потужних обстрілів.
Населення 30 болгарських сіл Бердянського та Мелітопольського районів Запорізької області, міста Херсона та частини Херсонської області наразі перебуває під російською окупацією, і їхні жителі сповна відчувають на собі усі «принади» «руського миру». Болгарські недільні школи закрили, інформаційні матеріали про життя нашої прабатьківщини знищили. Десятки вчителів і представників місцевої влади, які не бажають співпрацювати з окупантами та їх прибічниками, зазнали залякувань і переслідувань. Хлібороби під дулами автоматів змушені продавати за безцінь плоди своєї праці на землі, рясно политій потом їх предків та їх самих.
Протягом останніх тижнів жовтня Росія завдала масованих ударів по енергетичній інфраструктурі по всій Україні, з неприхованим бажанням залишити нас у темряві й холоді та спровокувати чергову хвилю біженців, яка, якщо це станеться, неминуче зачепить і Болгарію. І багато з цих біженців, найімовірніше, будуть українськими болгарами.
І все це відбувається зараз.
У цей момент, коли ви читаєте листа, десь в Україні гинуть люди, інших тероризують і принижують. Все це відбувається у 22 році 21 століття. В Європі. Це відбувається з українським народом, і зокрема з нами, болгарами.
І сьогодні ми запитуємо всіх вас: чи хвилює це Болгарію?
Чи хвилюють Болгарію понад 200 тисяч болгар в Україні?
З 24 лютого ми терпляче чекали й сподівалися, що наша Болгарія нарешті прокинеться і стане на бік світла.
Щоб ми, українські болгари, могли сказати собі: «Так, Болгарія з нами. Болгарія обирає нас, болгар в Україні, а не терористичний режим Путіна».
Тому що цілком очевидно, що ця війна – не просто війна між Росією та Україною, а глобальна боротьба між цивілізованим світом і примітивним середньовічним варварством, між демократією та авторитаризмом.
І ми, українські болгари, закликаємо Президента Болгарії, Парламент Болгарії, та уряд Болгарії зайняти чітку і категоричну позицію і підкріпити її реальними діями та справами.
Ми закликаємо вас припинити поширення російської пропаганди в болгарських ЗМІ, яка завдає нам болю, компрометує нас перед нашою українською владою та ображає пам’ять загиблих болгарських героїв.
Ми просимо вас зупинити цих політичних лідерів і сили, які мають нахабство говорити від нашого імені.
Закликаємо вас надіслати військову допомогу Україні, як це вже зробили більшість країн Європейського Союзу. Цим ми не втягуємо вас у війну. Навпаки, ми хочемо зупинити її, щоб війна не дійшла й до Болгарії.
Болгарія може переломити хід війни, якщо допоможе нам захиститися.
Або відмовитись і таким чином зрадити нас, українських болгар.
Зараз саме час зробити правильний вибір.
І наостанок ще трохи історії.
У 1943 році лідери болгарських сіл у Таврії, заохочені письменником та інтелектуалом Михайлом Хаджийським (Мишо Хаджийски), звернулися до царя Бориса III з проханням врятувати їх від гітлерівського режиму та «прийняти до свого царства». Болгарія відкрила двері й серця для таврійських земляків, а на початку весни 1944 року, після багатьох місяців важкого переходу і позбавлення, 1500 болгарам вдалося дістатися Болгарії та поцілувати болгарську землю.
Лише через кілька місяців, після встановлення тут комуністичного режиму, Болгарія повернула їх Сталіну, тим самим прирікаючи на неминуче знищення. Майже всі вони загинули чи потонули в Чорному морі, або були страчені в сталінському ГУЛАГу. Тоді Болгарія їх зрадила. І ми це пам’ятаємо.
Сьогодні настав час визначитися.
Цього разу Болгарія має історичний шанс стати на бік своєї крові.
Не зрадь нас знову, Болгаріє!
Лише коли ми задумали цей лист, ще до того, як виклали текст, його підписали понад 800 осіб – болгари Бессарабії, Таврії, Херсонщини, бессарабські та таврійські болгари, які проживають у Болгарії та Європі. Багато українських болгар, які зараз перебувають на тимчасово окупованих територіях, просили нас не відзначати їх, але підтримали наше звернення по допомогу та чекають сприяння Болгарії у звільненні від російських окупантів. Люди у списку нижче підтримують лист своїми іменами. За кожним із них стоять ще десятки болгар, їхні родини, родичі, близькі та знайомі, які продовжать підписувати цей лист у соціальних мережах, коли ми його там опублікуємо. Це звернення не від організації, компанії, партії чи певної установи. Це голос болгар України.
ДО
Г-Н РУМЕН РАДЕВ
ПРЕЗИДЕНТ НА
РЕПУБЛИКА БЪЛГАРИЯ
ДО
Г-Н ГЪЛЪБ ДОНЕВ
СЛ. МИНИСТЪР-ПРЕДСЕДАТЕЛ НА
РЕПУБЛИКА БЪЛГАРИЯ
ДО
НАРОДНОТО СЪБРАНИЕ НА РЕПУБЛИКА БЪЛГАРИЯ
Ние, украинските българи – част от които сме в Бесарабия, други – в Таврия, трети – тук в България, а четвърти – пръснати по света – всички ние днес се обръщаме към българите в България.
Ние, украинските българи, завинаги ще сме с два корена в сърцето си, но един дом. И този дом за нас е Украйна.
Това е нашето място на силата. Не просто земя, прозорци, стени и врати, а семейно гнездо, място, където се пази родовата памет.
Не знаем дали човечеството някога е виждало по-коварна, несправедлива и неоправдана война от тази. Но от 24 февруари ние не живеем. Някои – в буквалния смисъл. Нашата икономика и нормалният ни ритъм на живот спряха. Ние всеки ден губим работата си, домовете си и, което е най-лошото, близките си. Хиляди българи станаха бежанци или принудителни изселници, а мнозина остават в окупация и не могат да подпишат това писмо, тъй като се боят да бъдат репресирани от окупаторите. Нямаме планове за бъдеще и дори не знаем, дали имаме бъдеще. Днес нашият дом е атакуван от съседа ни, който всеки момент може да ни убие.
Използвайки случая, искаме, първо, за пореден път да благодарим на България за подкрепата на Украйна и помощта на нашите бежанци. Без тази подадена ръка мнозина нямаше да оцелеят.
В същото време ние, украинските българи, очакваме и друг вид подкрепа от България.
Българите в Украйна очаквахме България еднозначно и категорично да застане на страната на справедливата борба на Украйна и, съответно, на наша страна. На българите в Украйна.
От друга страна, разбираме, че тук се повтарят откровените лъжи на руската пропаганда за това, че националните малцинства в Украйна са потиснати, и че бесарабските и таврийските българи очакват тъй наречените “освободители”.
Нещо повече, научаваме, че едва ли не точно това е причината България да откаже военна помощ на Украйна – за да “защити българите там от украинските нацисти”.
Ако сред вас има такива, които мислят така, нека споделим някои факти:
Руската пропаганда твърди, че Украйна забранява на българите да говорят и учат български.
Истината е, че до разпадането на Съветския Съюз българският език се е използвал само като битов и именно в независима Украйна започва да се изучава в училищата, откриват се български групи в университетите. Именно тогава се създават първите български дружества и организации, започват да се издават вестници, в ефир излизат радио и телевизионни предавания на български език. И всичко това ни го даде на нас – българите – Украйна. И всичко това се финансира от украинската държава. Това ли се нарича потисничество? От това ли искат да ни освобождават?
И сега най-тежката мантра: тази за Русия освободителка, спасила българите от турския ятаган и милостиво позволила да се заселят в буренясалата и непригодна за живот бесарабска пустош. Това е най-тежкото клеймо – на неблагодарник! – с което и досега руската пропаганда се опитва да жигоса всеки, дръзнал да надигне глас срещу Русия. От друга страна, историческите факти недвусмислено говорят, че и за самото ни “спасяване” и за настаняването на предците ни именно на тези земи Русия си е имала свои стратегически, политически и икономически интереси. Както, впрочем, и предоставянето ни на статута на колонисти, от благодарност за което ние сме изградили прекрасния Преображенски събор в Болград.
Българите можем да сме благодарни. Но знаете ли какво става по-късно?
Нужно ли е да напомняме за многобройните репресии от съветските власти и разкулачването на “кулаците” (а в същност работещи земеделци), и депортираните в Сибир? За дванадесетте хиляди българи, депортирани от Крим през 1944 година и разхвърлени из целия Сибир и Средна Азия? Да преразказваме ли спомените на нашите дядовци, изпращани на заточение за три царевични мамула? Да отваряме ли думата за двата тъй наречени Гладомора – изкуствено предизвикан глад: през 1932 – 1933, вследствие на който загиват изчезват цели български села в Таврия, и 1946 – 1947, отнел живота на стотици хиляди българи в Бесарабия? Все още има живи свидетели на тези жестоки събития, а спомените на загиналите са запазени в архиви, книги и филми. Можете да попитате, чуете, видите и прочетете за всичко това. Стига да имате желание!
Това, което трябва да разбира всеки мислещ човек, е, че Руската империя, която уж подала ръка на нашите предци преди 200 години, за което трябвало да сме благодарни, е нещо много различно от последващия съветски режим на атеистична Русия, от постсъветска „демократична“ Русия, и от сегашната Русия с путинския терористичен режим. Трябва ли, според вас, благодарността за тогавашната помощ да ни задължава да подкрепяме престъплението срещу човечеството, което извършва Русия днес?
Макар въпросът да е риторичен, българите в Украйна имаме своя точен и категоричен отговор на него.
За повече от 200 години, въпреки трудности и лишения, терор и издевателства, смени на власт и режими, българите направиха от Буджакската степ и таврийското Диво поле райски градини, запазихме езика, културата и идентичността, и най-накрая, благодарение на независима и свободна Украйна започнахме да живеем свободно, и името “българин” да носим открито и с гордост. Затова представителите на българската общност в Украйна, рамо до рамо със свои съграждани от други национални общности защитават родната си земя от нашествениците. Защото украинската земя е нашата родина и роден дом за всеки от нас. В цяла Украйна и далеч извън нейните граници са известни имената на героите в тази война – българи по произход – капитаните Димитър Бурлаков, награден с Указ на президента на Украйна Володимир Зеленски с орден “Богдан Хмелницки” ІІІ степен, и Иван Пепеляшко, кавалер на ордена “За мъжество” ІІІ степен. Както и на други – Иван Минков и Иван Чумаков от с. Криничне (Чушмелий), Максим Близнак и Евгений Качай от с. Лощинивка (Кайраклия), Михаил Киосе и Радион Вайцман от с. Калчево – все българи, отдали живота си в борбата срещу руската агресия, за свободата на своята родина Украйна.
Това е нашият отговор и той е категоричен: българите в Украйна, заедно с всички други националности се борят за свободата, териториалната цялост и независимостта на своята родина Украйна.
И в тази борба имаме нужда от помощта на България.
България, която е член на Евопейския съюз.
България, чийто суверенитет и независимост са гарантирани от членството й в НАТО – Организацията на Северноатлантическия договор. Украйна също се стреми към пълноправно членство в тези организации. Българската диаспора на страната ни, най-голямата сред всички подобни групи българи извън родината, беше, е и ще бъде последователен лидер на тези процеси, тъй като искаме да вървим заедно с България в един съюз и в една посока.
Днес именно този път е пътят на светлината и човешките ценности. Но за да поемем по този път, първо трябва да оцелеем.
От първия ден на войната и до днес на жестоки обстрели е подложено българското село Тернивка – квартал на град Миколаив.
Населението на 30 български села от Бердянския и Мелитополския райони в Запорижка област, град Херсон и част от Херсонска област в момента са в границите на окупираните територии и техните жители са подложени на всички „прелести“ на „руския свят“. Повечето от българските неделни училища не могат да работят, премахнати са информационните материали, разказващи за живота на прародината ни. Стотици учители и служители на местните органи на самоуправление, които не желаят да сътрудничат с окупаторите и техните поддръжници, са подложени на сплашване и преследване. Земеделците под дулата на картечници са принудени да продават на безценица плодовете на своя труд на земята, обилно напоена с потта на техните предци и самите тях.
През последните седмици на октомври Русия предприе масирани удари по енергийната инфраструктура из цяла Украйна, с неприкритото желание да ни остави на тъмно и студено и да предизвика поредната бежанска вълна, която, ако се случи – неминуемо ще засегне и България. И много от тези бежанци, най-вероятно, ще са украински българи.
И всичко това се случва сега.
В този момент, докато четете писмото, някъде в Украйна загиват хора, други са подложени на терор и унижение. Всичко това се случва в година 22 на 21 век. В Европа. Случва се с украинския народ, и в частност и с нас, българите.
И днес ние питаме всички вас: грижа ли я е България за това?
Грижа ли я е България за над 200 хиляди българи в Украйна?
От 24 февруари ние търпеливо чакаме и се надяваме, че нашата България най- накрая ще се събуди и ще застане на страната на светлината.
За да можем ние, украинските българи, да си кажем: Да, България е с нас. България избира нас, българите в Украйна, а не терористичния режим на Путин.
Защото е съвсем очевидно, че тази война не е само война между Русия и Украйна, а глобална битка между цивилизования свят и примитивното средновековно варварство, между демокрацията и авторитаризма.
И ние, украинските българи, призоваваме българския Президент, българското Народно събрание, българското правителство да заемат ясна и категорична позиция и да я подкрепят с реални действия и постъпки.
Призоваваме ви да спрете продължаващата се в българските медии руска пропаганда, която ни наранява, компрометира и оскърбява паметта на загиналите герои-българи.
Призоваваме ви да спрете тези политически лидери и сили, които имат наглостта да говорят от нашето име вместо нас.
Призоваваме ви да изпратите на Украйна военна помощ, както това вече направиха повечето държави от Европейския Съюз. С това ние не ви въвличаме във война. Напротив, искаме да я спрем, за да не стигне войната до България.
България може да пречупи хода на войната, ако ни помогне да се защитим. Или да се откаже, и така да ни предаде нас, украинските българи.
Сега е моментът да направите правилния избор.
И, накрая, още малко история.
През 1943 първенците на българските села в Таврия, насърчавани от писателя и интелектуалец Мишо Хаджийски се обръщат към цар Борис ІІІ с прошение да ги спаси от хитлеристския режим и да ги «приеме в царството си». България отваря врати и сърца за таврийските сънародници, и в началото на пролетта на 1944, след много месеци тежък преход и лишения, 1500 българи успяват да се доберат до България и да целунат българска земя.
Само няколко месеца по-късно, след установяване на комунистическия режим тук, България ги връща на Сталин, обричайки ги по този начин на вярна гибел. Почти всички те загиват или удавени в Черно море или унищожени в сталинския ГУЛАГ. Тогава България ги предаде. А това се помни, господа.
И днес дойде време разделно.
България има историческия шанс този път да застанете на страната на своята кръв.
Не ни предавайте отново!
Още когато замислихме това писмо, още преди да публикуваме самия текст, под него са подписаха около 800 души – българи от Бесарабия, Таврия, Херсонска област, бесарабски и таврийски българи, живеещи в България и в Европа. Мнозина украински българи, намиращи се в момента на временно окупираните територии, помолиха изрично да споменем, че подкрепят посланието и чакат помощта на България, за да бъдат освободени от руските окупатори. Подписалите се тук застават зад това послание с имената си. Зад всеки от тях има още десетки българи, техните семейства, роднини, близки и познати, които ще продължат да се подписват в социалните мрежи, когато това писмо ще бъде публикувано там. Това обръщение не е от организация, дружество, партия или каквато и да било институция. Това е истинският глас на българите от Украйна.
Діана ГЕРГІНОВА
