На Донеччині загинув медик з Болградського району, який до анексії Криму служив на єдиній субмарині українського флоту

Сьогодні, 4 квітня, до Тарутинської громади Болградського району прийшла страшна звістка з передової. На Донеччині 25 березня під час виконання бойового завдання загинув сержант, військовослужбовець підрозділу морської піхоти, тридцятирічний мешканець селища Березине Володимир Кондулов, боєць, якого можна називати легендою без «лапок». Йдеться не лише про винятковий професіоналізм, а й відданість та вірність військовій присязі. Йому судилось пережити не одне випробування, які б зламали багатьох.
Якщо відверто, журналістам інформаційної агенції «Юг.Today» за рік повномасштабної війни доводилося багато писати про загиблих героїв із півдня Одещини. Але історія морпіха Володимира Кондулова, якою з нами поділилися його матір, педагог з багаторічним досвідом Алла Пилипівна, вразила настільки, що хочеться передати всі деталі, на жаль, нетривалого життя військового, сповненого просто «надлюбов’ю» до моря та України.
Володимир народився 24 червня 1992 року в селищі Березине колишнього Тарутинського району, де закінчив дев’ять класів місцевої школи. Хлопець продовжив своє навчання в Одеському медичному училищі, де протягом чотирьох років опанував спеціальність фельдшера.
Одразу ж після завершення навчання в медучилищі вже дипломований фельдшер вирішив здійснити свою найзаповітнішу мрію – стати частиною Військово-Морських Сил України. Це була весна 2013 року. До анексії Криму залишалося всього декілька місяців…

Мама Володі згадала, що на морський флот хлопця взяли, незважаючи на його високий зріст – 185 сантиметрів. Володя підписав контракт навесні 2013 року та поїхав до Севастополя, де став членом екіпажу підводного човна «Запоріжжя». Військовий восени 2013 року навіть був героєм відеосюжету телерадіостудії МО України «Бриз». Тоді українські журналісти розповідали, що через зріст Володимир деякий час звикав до незвичайних умов служби на субмарині. Проте необхідність спуску та підйому люком до п’ятдесяти разів щодня під час виконання службових обов’язків та відпрацювання тренувальних вправ швидко зробили свою справу.

Молодого чоловіка навіть засмутили питання кореспондентів, чи не здається йому важкою служба на підводному човні.
«Що ви таке кажете? Я ж чоловік», – обурливо відповів Володимир.
Повістка з військкомату колишньому випускникові медичного училища надійшла ще навесні 2013 року, під час тодішнього останнього призову на строкову службу в українську армію перед її остаточним переходом на контрактну основу. Комунікабельний та далекоглядний березинець зробив свій вибір, підписавши перший контракт на три роки. Уродженця Тарутинщини тоді такі перспективи приваблювали, бо говорити про почесність самої професії підводника можна нескінченно. У далекому 2013 році старший гідроакустик, матрос Володимир заявив, що до кінця свого життя буде пишатися службою на підводному човні.
І таке захоплення морськими глибинами в хлопця виникло не просто так. Його батько Василь Іванович – колишній моряк. Найцікавіше те, що своєрідною морською «лихоманкою» захворіли й молодші брати Володимира – Дмитро, Олексій та Олександр.
Але тут драматична кримська весна 2014-го року. росія анексувала Крим. Зазначимо, що улітку 2022 року Державне бюро розслідувань повідомило про підозру у державній зраді колишньому командиру підводного човна «Запоріжжя», який перебіг на бік ворога у 2014 році. У 2014 році під час російської анексії та блокування підводного човна «Запоріжжя» командир здав єдину українську субмарину без бою.
Зрадивши присязі, він присягнув збройним силам рф та продовжив службу у російському чорноморському флоті. Нині він на посаді заступника командира 4 окремої бригади підводних човнів чорноморського флоту рф воює проти України на боці окупантів.
Алла Кондулова нас запевнила, що серед більше сотні членів екіпажу лише одиниці відмовилися переходити на бік росіян. Серед цих сміливців був і її син Володимир. Українським військовим, які залишилися вірними присязі на вірність України, окупанти заблокували зарплатні картки. Без грошей та просто неймовірними шляхами поверталися хлопці на рідну Україну. Володимирові пропонувало тодішнє зрадливе командування субмарини залишитися в Криму, бо ж він був рідкісним спеціалістом, багатогранною та талановитою людиною.
Окрім посади гідроакустика на субмарині, Володимир працював медиком. Мав хист до музики, бо свого часу закінчив Тарутинську музичну школу по класу фортепіано, самостійно опанував гру на гітарі та акордеоні, бо природа нагородила хлопця абсолютним музичним слухом. Володя на субмарині мав статус місцевого «Моцарта», тому його хотіли зарахувати до складу музичного взводу. Ще Володимир був прекрасним водієм, бо свого часу закінчив одеську автошколу. Але все ж таки служба на підводному човні «Запоріжжя» стала його остаточним вибором. І якби росіяни передали субмарину Україні, стверджує мати Володі, хлопець відразу б повернувся служити сюди.
«Я присягав українському народові. Я не зможу жити без мого селища Березине, без моєї Одеси, без моєї України»,», – саме за таку відмову окупантам, які пропонували залишитися Володимирові в Криму, хлопець залишився без грошей та можливості нормально виїхати з півострова на Одещину.
Його матір була шокована виглядом сина, коли він врешті дістався селища – худий, блідий, але все ж нескорений. Довго відсиджуватися вдома підводник не зміг, бо вже на той момент росіяни обстрілювали Донбас.
Алла Пилипівна повідомила нам, що Володя через деякий час «прорвався» на військову службу до Миколаєва, а звідти разом зі своїми побратимами восени 2014 року все ж таки потрапив в зону АТО, бо ж відчував у серці потребу боронити рідну землю від ворога. Більше року медик рятував життя поранених військовослужбовців, перевозивши своїх побратимів в шпиталі Маріуполя. Декілька разів хлопець навіть переносив своє весілля з коханою дівчиною Катериною, теж уродженкою селища Березине, оскільки не вдавалося звільнитися зі служби. Тільки 22 листопада 2015 року Володя офіційно зареєстрував шлюб із своєю нареченою.
На початку 2016 року військовий повернувся з Донеччини та влаштувався на роботу в одну з лікарень Одеси. Неподалік медзакладу розташована невеличка капличка, на стіні якої зробили дошку пам’яті загиблим в російсько-українській війні із світлинами полеглих воїнів. Володя, проходячи повз цієї каплички, звідки на нього дивилися очі загиблих побратимів, міг втратити глузд, бо щодня розмовляв з хлопцями. Аби остаточно не впасти в психологічну вирву, медик вимушений був звільнитися з лікарні.
Проте завдяки колишнім побратимам Володимир повернувся у свою стихію – в море. Пішов у рейси, перед цим закінчивши профільні курси. На момент повномасштабного вторгнення чоловік перебував у Дубаї (ОАЕ), де знаходилося на рейді судно, на якому працював. Дізнавшись, що його рідна Україна потерпає від навали рашистської орди, він якнайшвидше вирушає до Одещини, навіть незважаючи на погрози залишитися без зарплати.
В квітні 2022 року чоловік повернувся до Одеси, де проживає його родина, добровольцем пішов до військкомату.
Мати військового каже, що Володимир з побратимами визволяв Херсонщину. Після того, як в Херсоні замайорів державний прапор, всього на декілька днів повернувся додому. Але на фронт зірвався передчасно, бо назад кликали товариші по службі. Його побратими завжди підкреслювали, що медик лікував не тільки препаратами, а й цілющу силу мали його підбадьорливі слова.
Останній раз живим Алла Пилипівна бачила сина 17 березня, коли він приїхав забирати на фронт своє авто. «Там на рахунку кожна хвилина», – такою була відповідь хлопця на запитання матері.
Жінка зізнається, що за свій рахунок Володя закуповував медикаменти для поранених бійців, передавав власні кошти рідним загиблих. Алла Пилипівна розповідає, що через постійні обстріли волонтери не могли вчасно дістатися до позицій українських військових.
Кілька разів Володимир був за крок до смерті, але між тим завжди підкреслював, що буде йти до переможного кінця. Але, на жаль, не встиг дочекатися омріяної Перемоги, бо 25 березня фельдшер медичної служби не повернувся з бойового завдання, адже отримав смертельні поранення.
Над усе Володимир прагнув, аби його чотирічний синочок Костянтин і дворічна донечка Мирослава жили у вільній та мирній України. І це найбільше бажання полеглого воїна здійсниться обов’язково, бо славетні ЗСУ проженуть рашистів із української землі. А Володимир вже із небесного війська святкуватиме нашу Перемогу.
Колектив інформаційної агенції «Юг.Today» висловлює щирі співчуття рідним, близьким та друзям з приводу загибелі захисника України. Нехай душа полеглого Володимира знайде вічний спокій…
Герої не вмирають, вони залишаються у наших серцях. Вічна пам’ять і слава воїну, який захищав рідну Україну і кожного з нас!
Інна ДЕРМЕНЖІ