Морпіх «Диспетчер»: «Я воюю, мій син воює і, якщо нам не вистачить часу, воюватиме онук»
Одесит Ігор за позивним «Диспетчер» до повномасштабного вторгнення працював старшим диспетчером у порту. Чоловік надзвичайно любив свою роботу й не планував нічого змінювати. Але коли 24 лютого пролунали перші вибухи, Ігореві довелося облишити мирну професію й узяти до рук зброю. Сьогодні він боронить свою Батьківщину й рідне місто у складі морської піхоти.
— Мені знадобилося рівно кілька секунд, щоб ухвалити таке рішення, й один день, щоб здати справи на роботі. Тож 25 лютого я вже був у військкоматі й чекав, куди мене направлять. Якщо чесно, спочатку було байдуже, стану я десантником, розвідником чи навіть водолазом — головне, щоб там я був корисним і мав змогу захистити свою родину, свій народ від військової агресії росії, — пригадує «Диспетчер». — Але тепер я дуже радий, що потрапив саме до морської піхоти. У нас висококласні командири із солідним бойовим досвідом. І це важливо. Бо ми не маємо піти на фронт, щоб померти, ми маємо, хай там що, виконати обов’язок — вигнати рашистів з нашої землі.
«Диспетчер» разом із побратимами щоденно тренуються, щоб не залишити ворогові жодних шансів. І хоча в Ігоря практично немає досвіду у військовій справі та й вік вже поважний, але він швидко опанував усі необхідні навички й не може дочекатися, коли застосує їх на ділі.
— Я давно зрозумів, що війна, яка почалася у 2014-му, перейде в такий формат, і готувався до цього морально. Можливо, тому мені трохи легше, ніж деяким іншим, сфокусуватися на найважливішому — підготовці до майбутніх боїв. Востаннє я тримав зброю на «срочці», яку проходив ще за радянських часів у ростові-на-дону. Але то дрібниці, бо я доросла людина, яка вміє слухати й готова вчитися, — каже військовий.
До слова, Ігор не єдиний в родині, хто нині боронить Україну. Також завдає жару рашистам і його син.
— Як я зустрічав 55-річчя на війні, так і мій син зустрів свої 25 зі зброєю в руках. Я пишаюся ним, бо він справжній чоловік і воїн. Тож, хоч як це пафосно звучить, я воюю, мій син воює і, якщо раптом нам не вистачить часу довести справу до кінця, — воюватиме онук. Бо це наша земля й ніхто не має права диктувати нам, як жити, — із запалом говорить «Диспетчер».
А ще він із захватом розповідає про своїх побратимів, з якими потоваришував за останні місяці. Чоловік каже, хоча й раніше знав, що багато людей по-справжньому люблять Україну, але тільки тепер він усвідомив: вони не просто люблять, а готові захищати кожен її клаптик.
— Ось є у нас у підрозділі Олексій. У нього 5 дітей, а він уже вдруге йде на війну. Ще одному товаришеві лише 22, нещодавно дружина прислала йому фото УЗД, так він дізнався, що вперше стане татом. І я дивлюся на цих мужніх молодих чоловіків і мене переповнює гордість за те, що я українець та стою з ними в одному строю. І молюся лише про одне: аби вони повернулися живими до своїх дітей. Докладу всіх зусиль, щоб так і було, бо я вже посмакував життя, а їм ще нашу державу відбудовувати й майбутніх козаків ростити, — говорить «Диспетчер».
Ігор пригадує, як у мирному житті сідав на свій мотоцикл і подорожував Україною — неймовірно гарною, з багатою історією та культурою. Нині він бачить, як ворог плюндрує все, що він так любить, і лють переповнює серце.
— Коли хтось ставить запитання: «за що ви воюєте?», то значить, ця людина ніколи не була в Україні. Роззирніться — все ж очевидно, — переконаний морпіх.
