Мешканці півдня Одещини, які пережили Голодомор, розповіли трагічні історії своїх родин
День пам’яті жертв голодоморів цього року відзначається на 25 листопада – четверту суботу місяця. Дев’яносто років тому, у 1932-1933 рр., мільйони українців загинули від штучного голоду, влаштованого росією, яка вже під іншими гаслами продовжує творити геноцид і сьогодні.
За дослідженням Інституту демографії та соціальних досліджень імені М.В. Птухи Національної академії наук України втрати у 1932–1934 рр. становлять 3,9 мільйона осіб.
А у 2006 році Верховною Радою України Голодомор у 1932–1934 рр офіційно було визнано геноцидом українського народу.
Проте варто зазначити, що в Україні було три масових штучних голодомори, які мали катастрофічні наслідки для українців: 1921-1923, 1932-1933 та 1946-1947 років.
Мешканці півдня Одещини від голодування найбільше страждали під час останнього – у 1946-1947 роках. Тоді багатонаціональний куточок України пережив жахи жорстокості та голоду, намагаючись вижити будь-якою ціною. Історії деяких з тих, кому вдалося вижити у неможливих умовах, збереглися в архівах інформаційної агенції «Юг.Today». І сьогодні ми пропонуємо вам дізнатися більше про мешканців нашого краю, які з власних вуст розповідають про трагічні долі своїх родин.
Жителі села Котловина Ізмаїльського району
Село Котловина Ренійської громади Ізмаїльського району під час третього масового голодомору 1946-1947 років очолило трійку гагаузьких сіл у Бессарабії з найбільшою втратою населення під час голодування – 68% мешканців. Сотні гагаузів ховали разом у ямах, яких на все село було три-чотири.
«Нас було четверо дітей, і я втратила свою рідну сестру. В 19 років вона померла від голоду. Втратила батька. Я пам’ятаю добре, бачила. Стоїть арба, запряжена волами. І туди скидають мертвих: живих і напівживих. Мене врятувала моя рідна тітка», – розповіла минулого року журналістам «Юг.Today» мешканка села Касаджик Пелагея Георгіївна. У 1946 році їй було 11 років.
Зі сльозами згадує своє страшне дитинство уродженець села Пантелій Іванович Саранді, якому на той момент було 8 років:
«Купа голих тіл, але здавалося, що діти. Швидше за все були дорослі, але людина голодна, вона скручується».
Як місцевим доводилось винаходити «страви» з того, що їх оточувало, та чим насправді харчувалися, щоб вижити під час Голодомору дивіться далі в сюжеті.
Жителі села Дельжилер Татарбунарської громади Білгород-Дністровського району
Село Дельжилер Татарбунарської громади є рідним для багатьох етнічних болгар, які також зазнали жахів тоталітарного режиму.
Однією з жертв Голодомору стала мешканка села Меланія Іванівна Матєва (дівоче прізвище – Жекова), яка навесні цього року розповідала журналістам «Юг.Today» через що пройшли мешканці, та як вона вигодовувала своє немовля.
«У колгоспі варили борщ. Говорили: «Ідіть їсти». Хтось доходив, а хтось падав і вмирав…Ми йшли в колгосп, гадаючи, що нас він прогодує».
Мешканка села Олена Семенівна Волканова (дівоче – Бажан) також ділилася своїми спогадами, зокрема про своє сирітство у страшні часи. Про це – у сюжеті:
Своїм обурливим ставленням до радянської влади та спогадами поділився коваль із села Дельжилер, сапами якого користуються у багатьох громадах півдня Одещини. Іван Георгійович Узун ще хлопчиськом бачив, як у 1945 році протягом десяти днів вивозили кукурудзу, яка могла б врятувати багатьох людей від голоду. Чоловік розповідав нашим журналістам, на які вони з батьком йшли хитрощі, щоб вберегти себе від загибелі.
«Вони його (батька – Авт.) коли били, кажуть: «Ти кулак». А він каже: «Ні, я не кулак, я дурак, треба було теж пити, як ваші батьки пили, і щоб теж пропив я свою землю».
А також Іван Георгійович рішуче висловлював свою думку щодо сучасної війни в Україні. Детальніше – у сюжеті інформаційної агенції «Юг.Today».
Текст – Амєлія МИЙНОВА
Сюжети – Наталія СЛОБОДЯНА
