“Я себе так добре знаю, бо я з берегів Дунаю”: колишній поліцейський родом з Ізмаїльщини став автором хітів, які співає вся Україна
Мало відомий як співак, автор численних шлягерів вітчизняних зірок шоу-бізнесу, 36-річний уродженець села Кислиця Ізмаїльського району Ігор Татаренко з початком повномасштабної війни в Україні повністю відмовився від написання російськомовних пісень, а в побуті почав спілкуватися суто українською мовою. Ця переорієнтація творчості музиканта відбулася свідомо, в його внутрішньому сприйнятті навколишнього світу, бо ж відчув, що код його ДНК завжди був жовто-блакитного кольору. Але те, що Україна для Ігоря завжди була його раєм, відчувалося ще декілька років тому назад, коли в далекому 2014-ому росія зазіхнула на суверенітет та незалежність України, окупувавши Крим та обстрілюючи Донбас.
Для себе журналіст інформаційної агенції «Юг.Today» відкрила всю глибину таланту Ігоря Татаренка, натрапивши на пісню франко-українського співака Поля Монандіза «Лелеки». Композиція присвячена переживанням захисника України, який боїться зізнатися рідній неньці, “де він працює та чим живе”. Як вдалося дізнатися згодом, музику до цієї щемливої композиції написав Ігор Татаренко, та і в самому аранжуванні пісні присутній бек-вокал нашого земляка. Щодо тексту пісні “Лелеки”, то в 2016 році до музичної студії Ігоря завітав Поль Монандіз із віршем учасника АТО, який згодом стане просто народним надбанням завдяки музичній “огранці” майбутнього хіта, що співатиму в окопах.
“Барабанне” дитинство на Ізмаїльщині
Безперечно, ім’я талановитого уродженця Подунав’я Ігоря Татаренка стало відомим широкому загалу вперше в 2008 році, коли він став учасником десятого, останнього сезону популярного телепроєкту “Шанс”. Тоді 21-річний хлопець представлявся, що він родом з Ізмаїла, а насправді всі шкільні роки Ігоря пройшли в мальовничому селі Кислиця Саф’янівської громади, біля озера Катлабуг. А столиця Подунав’я стане для майбутнього відомого музиканта лише “проміжним” містом, бо тут, на той момент, жили його батьки, переїхавши з села. А весь свій час після закінчення школи в селі Кислиця Ігор проводив в столиці, адже став курсантом Національної академії внутрішніх справ України в Києві. Нещодавно під час інтерв’ю нашому виданню чоловік зізнався, що представлявся з екранів телевізора уродженцем Ізмаїла, що на Одещині, аби глядачі мали уявлення, звідки його коріння. Та й у кількасотенному музичному доробку Ігоря є пісня “Дитинство” у виконанні співака Олексія Крюка, яка прошита теплими споминами про село Кислиця.
Наш співрозмовник зауважив, що Кислиця — то його початок, місце, де він став себе усвідомлювати як особистість. Рідне село – то його дитинство, перше кохання, запашні вулиці, шкільні друзі, люди, які до сьогодні залишаються в пам’яті вже сталого музиканта.
Але ця любов до пані Музики вже почалася проявлятися в Ігоря ще в дошкільному віці. Він згадав, що завжди був музичним, бо чув музику в усьому.
“В нас була сусідка бабця Настя, яка постійно скаржилася на стан здоров’я, зокрема, тиск і головний біль. У неї постійно на голові був компрес.
А в мене за будинком була господарська споруда, де висіли оцинковані ночви. А поруч у самому сараї зберігали дрова й очищені качани кукурудзи.
Я брав два качани та щосили “лупив” по тим ночвам. Для мене то був своєрідний барабан. Ота бабця Настя постійно підходила до паркану та влаштовувала мамі скандали через ці звуки, вимагаючи, щоб я припинив “барабанити”, бо в неї голова болить”, – жартівливо розповідає Ігор.
А далі “музичним плацдармом” для талановитого хлопчика стали сільські весілля. Ровесники Ігоря бігали на вулиці, а він стояв біля музикантів. Сідав біля барабанщика, клав руку йому на ногу й спостерігав за його віртуозністю. Коли підріс, вже й сам навчився барабанити. А ще щонеділі перед сусідськими бабцями на їх замовлення хлопчик співав “Идет солдат по городу”.
Здібності до музики Ігореві передалися від його батьків: мати Ольга Никифорівна співала в народному хорі, а тато Ілля Леонтійович грав на гітарі у складі вокально-інструментального ансамблю при Будинку культури.
Ігор самотужки опанував гру на старих гітарах та на баяні- двохрядці, який дістався у спадок від покійного дядька. Бо ж, бідкається наш співрозмовник, в селі немає музичної школи.
Найцікавіше те, що Ігор не мав взагалі музичної освіти. Зі сміхом зізнається, що уроки з цього предмету пройшли повз нього, бо навіть ноти списував у своєї однокласниці. Рівень успішності в музиці в дитинстві оцінив так: знав тільки назви нот. Не склалося в хлопця і з танцями, бо хореографія була йому не до душі. Однак, зі слів Ігоря, якщо на шкільних вечорах та дискотеках грала хітова пісня, він відчував її енергію.
Проте на одному зі шкільних заходів Ігоря помітив директор місцевого Будинку культури В’ячеслав Васильович Кравченко, після чого він почав займатися з ним вокалом на аматорському рівні. Вперше хлопець спробував свої творчі сили в конкурсі “Зоряна мить успіху”, що був організований районним відділом культури і газетою “Придунайські вісті” в 2001 році. В номінації “Вокал” він упевнено взяв гран-прі з піснею із репертуару “Modern Тalking”. Після перемоги повинен був поїхати на міжнародний конкурс до Болгарії, але з поїздкою не вийшло.
В дев’ятому класі Ігор серйозно захопився футболом, тому поїхав спробувати свої сили в юнацькому футбольному клубі “Арсенал Київ”. Повернувшись до школи, надалі активно приймав участь в сільській художній самодіяльності.
Залишив правоохоронні органи заради музики
Після закінчення школи, попри любов до музики, мріяв отримати вищу освіту та бути співробітником Служби безпеки України. Натомість в 2004 році юнак став курсантом Національної академії внутрішніх справ України і з другого курсу продовжив займатися улюбленою справою. Тепер уже в столиці брав участь в святкових і благодійних заходах, пов’язаних з культурним життям Києва, гідно представляючи свій вищий навчальний заклад.
“На моєму курсі навчався Тарас Тополя, який зараз є фронтменом відомого українського гурту «Антитіла». Разом з Тарасом та іншими однокурсниками відправляли на численні святкові заходи, де, ми співали разом,наприклад, “афганських пісень”, – зауважив наш співрозмовник.
Під час навчання в Києві в курсанта була одна переломна для його подальшого життя, дивовижна ситуація: Ігорю разом із своєю сестрою Іриною вдалося потрапити на дев’ятий сезон телепроєкту “Шанс” через знайому дівчину, яка працювала з Ігорем Кондратюком.
“Я сидів поруч із сестрою на концерті та сказав Ірині, що наступного року буду на цій сцені”,- каже Ігор.
І це дійсно були пророчі слова. У 2008 році, отримавши перемогу в двох програмах телепроєкту “Шанс” десятого сезону, хлопець був допущений до участі у фінальному гала-концерті і sms-голосуванні. По кількості набраних балів він став четвертим.
Артистові родом з Ізмаїльщини пощастило попрацювати з вже покійним Кузьмою “Скрябіним”, українськими співаками і продюсерами Наталією Могилевською та Дмитром Клімашенком. З особливою теплотою Ігор розповідає про легенду українського шоу-бізнесу Андрія Кузьменка, який попри свою шалену популярність залишився простим, близьким до народу. Колись за кулісами Кузьма зізнався нашому співрозмовнику, що він завжди пам’ятає, звідки його коріння та ким він був раніше.
У червні 2008 року Ігор отримав диплом про закінчення Київського Національного університету внутрішніх справ України і залишився працювати оперуповноваженим Солом’янського райвідділу міліції міста Києва. Після декількох місяців служби він зрозумів, що робота в правоохоронних органах не його покликання, а в серці майоріла нереалізована мрія — записати хоч одну власну пісню.
Ігор зателефонував відомому стилісту-візажисту Марині Борщевській, з якою спілкувався та знав ще з “Шансу”. Вона йому повідомила, що в одному з продюсерських центрів проходить кастинг. Жінка допомогла зустрітися з продюсером.
“Я постав перед вибором: в мене була студія, після якої я поспішав на роботу до райвідділку поліції. Тоді я зателефонував батькам. Вони дали мудру пораду: “Ігорю, це твоє життя – приймай рішення самостійно”, – підкреслив наш земляк.
У 2009 році найпалкіше бажання Ігоря втілюється в життя: на студії була записана перша його авторська пісня “Погляд” та відзнятий кліп.
Музикант поділяє свою творчий шлях на два етапи: до 2008 року – це було напівпрофесійне заняття музикою, а вже після цього року й до сьогодні — майстерність та професіоналізм. Бо ж колишній правоохоронець мав змогу познайомитися з топовими українськими продюсерами, виконавцями, які пояснили тонкощі роботи в шоу-бізнесі. Ігор почав активно писати пісні та займатися вокалом. Йому було дуже важко, бо не розумів, що від нього вимагають викладачі.
“Завдяки своєму тодішньому продюсерові я став розвиватися. Я співав, був бек-вокалістом, почав знайомитися з популярними артистами, наприклад, такими як Макс Барських, Світлана Лобода, Ольга Полякова, Віталій Козловський, Василь Бондарчук, Віктор Павлик. З деякими вдалося навіть співпрацювати. Тоді ж мої авторські пісні почали помічати, брати до свого репертуару відомі вокалісти, бо вони були професійними”, – констатує наш співрозмовник.
Після доволі вагомого досвіду участі у всеукраїнських конкурсах та телепроєктах Ігор є брендвойсом на двох радіостанціях, працює диктором. Потім він почав розширювати свій кругозір, приймаючи участь у зйомках в рекламі. Сьогодні така багатогранна творча діяльність допомогла Ігореві вправно розвивати декілька цікавих проєктів, мати разом зі своєю командою музичну студію та лейбл “MONOTON Music”, де зараз записуються підопічні музиканта.
Переломний лютий 2022 року
Ігор зізнається, що до широкомасштабної війни писав російськомовні пісні, але після жахливого лютого 2022 року його творчість переорієнтувалася на українську мову. “Солов’їна” заполонила й побут музиканта, бо це була внутрішня потреба чоловіка. Зараз широким попитом користується військовий проєкт Ігоря — виконавець Олексій Крюк. Наприклад, популярною стала пісня “ Не встиг”, коли рашисти бомбили Вінницю, де лейтмотивом є рядок: “Як же багато тих, хто просто не встиг… Сказати “В мене все гаразд, а як ти?!“.
Чи останній хітовий трек від Ігоря у виконанні Олексія — пісня “Побратим”, який на “YouTube” вже набрав більш ніж мільйон переглядів.
Творіння музиканта останній рік найбільше присвячені війні, коханню між чоловіком та жінкою у військових реаліях. А зараз Ігор перейшов до життєвого та романтичного матеріалу із наміром втілити в своєму продукті риси музичної психології. А скарбниця хітів у митця вражаюча, бо ж він працював з Мілою Нітіч, М’ятою, Петром Чорним, Віталієм Козловським, Михайлом Грицканом, Славією, Юлією Думанською, Іваном Наві тощо. Багато пісень написано для франко-українського співака Поля Монандіза, зокрема, яскрава композиція “Україна”.
Україна – це мій рай
Саме цією цитатою з пісні Ігоря передається глибина його любові до рідної землі, бо ж музикант себе не бачить за кордоном. Ще із початку повномасштабної війни в чоловіка не було навіть гадки залишити Україну, бо буде з нею до останнього.
“ Я знаю, що ми переможемо. Я відчуваю, що це іспит для нашого народу. Найголовніше зараз — скласти його добре. Бо ж колір нашого ДНК та мого особистого — жовто-блакитний.
Якщо люди зрозуміють, що Україна — це дійсно рай, що в них є земля, на якій треба працювати, а не обкрадати її, то наша країна могла би бути Арабськими Еміратами в центрі Європи”, – впевнений наш земляк.
І цей споконвічний код української нації передався восьмирічному синові Ігоря Тимуру, який дзвінко наспівує знакову українську пісню “Ой, у лузі червона калина”. Бо ж в Ігоря є залізне життєво кредо: “Коли ми народжуємося, то плачемо, а всі навколо сміються. Треба прожити життя так, що б коли ти вмирав, то посміхався, а всі навколо плакали”.
А ще наш земляк над усе прагне відсвяткувати Перемогу в рідній Кислиці. Він хоче, коли скінчиться війна, знайти інвесторів та влаштувати в селі грандіозне свято за участю відомих українських співаків, бо люди заслуговують на таке дійство.
Коли ми спілкувалися із Ігорем та згадували Ізмаїльщину, у нього народився перший рядок, можливо, майбутньої пісні – “Я себе так добре знаю, бо я з берегів Дунаю”. Можливо, це буде цілий цикл композицій, де лунатимуть неповторні дунайські мотиви, неперевершені звуки перемоги та миру.
Інна ДЕРМЕНЖІ, фото — з соціальних мереж, архіву Ігоря Татаренка та його родини
