Ізмаїльчани чи ізмаїльці – як правильно називати мешканців Ізмаїла?

У соціальних мережах час від часу точаться суперечки щодо того, як правильно називати мешканців Ізмаїла – ізмаїльці чи ізмаїльчани. При цьому прибічники обох варіантів не цураються образ опонентів, звинувачуючи один одного ледь не в усіх смертних гріхах. А в якості аргументів наводять приклади того, як називають мешканців інших міст. І тут виявляється, що подібні проблеми є не тільки на півдні Одещини. Чому так відбувається та як все ж таки вірно, у Фейсбук розповіла філологіня та редакторка Ольга Васильєва. Інформаційне агентство «Юг.Today» наводить публікацію фахівчині без змін.

«Під час насильницького зближення мов в українські катойконіми просочилися різні -чани, і зʼявилися в нас кримчани, полтавчани, краматорчани, луганчани тощо.

Тоді полтавці змушені були забути про «Наталку Полтавку» свого земляка Котляревського і назвати фабрику «Полтавчанкою».

Про це писав і Борис Антоненко-Давидович у праці «Як ми говоримо»: «Хтозна, чим не сподобались нашим сучасникам давні українські іменники полтавець і полтавка на визначення мешканця й мешканки Полтави, як і лубенець, лубенка — на позначення жителів Лубен, чи канівець, канівка — на позначення жителів Канева. Появу дивовижних полтавчанин, лубенчанин, канівчанин можна пояснити лише втратою мовного чуття, забуттям законів словотворення й чергування звуків (для появи звука [ч] треба, щоб у назві був звук [к]: порівняйте: м. Гребінка — гребінчанин, хоча природним є також гребінківець)».

Українська мова милозвучна, тому найпродуктивнішим у назвах жителів є суфікс -ець (у формі чоловічого роду), зафіксований ще в XlV столітті:

• полтавець – полтавка – полтавці;
• луганець – луганка – луганці;
• краматорець – краматорка – краматорці;
• маріуполець – маріуполька – маріупольці.

Із -чани утворюються назви тільки від тих населених пунктів, які мають суфікси -иць-, -ець-, -цьк-, -ц-, -ч-, -к-:

• Вінниця – вінничани;
• Тростянець – тростянчани;
• Донецьк – донеччани;
• Чернівці – чернівчани;
• Гадяч – гадячани;
• Прилуки – прилучани.

Щодо -ш: Калуш – калушани, але Золотоноша – золотонісці, а не золотоношани.

Професор Олександр Пономарів вважав чужими в українській мові такі слова:

• черкащани, замість якого має бути черкасці;
• криворожани, замість якого має бути криворіжці;
• сумчани, замість якого має бути сумʼяни.

Інші філологи обстоюють ще слово сумці, бо воно найдавніше. Мені теж сумці звучить природніше, ніж сумʼяни, але сумʼяни краще, ніж сумчани.

Кременчужани – теж росіянізм, бо утворилося від Кременчуг, а треба від Кременчук, тому правильно кременчуківці.

А як тоді українізувати назву жителів Криму? Кримці. Ця форма зафіксована ще у словнику Бориса Грінченка і стосується не тільки кримських татар: «Кримець, -мця, Житель Криму». Отже, киримли, караїми, кримчаки, українці та інші етноси, що мешкають у Криму, звуться кримці, а не кримчани.

Ви запитаєте, в жіночому роді тоді кримка, а жителька Сум – сумка? Авжеж. У Сумській області є і річка Сумка. Кому не подобається – може називатися сумʼянкою за порадою професора Пономарева. Назва сіл Кримка в Джанкойському, Бердянському та Первомайському районах теж походить від назви мешканки Криму.

Назви жительок Острогу, Кривого Рогу та Запоріжжя будуть острожка, криворіжка та запоріжка. Острожанка, криворожанка та запорожанка — це російські форми.

А як назвати жителів Горішніх Плавнів, Голої Пристані, Часового Яру, Давидового Броду, Залізного Порту тощо?

Є кілька способів:

• словосполучення (житель/-ка Горішніх Плавнів, житель/-ка Голої Пристані тощо);
• складні катойконіми:
  • горішньоплавенці — горішньоплавенець — горішньоплавенка;
  • голопристанці — голопристанець — голопристанка;
  • часовоярівці — часовоярівець — часовоярівка;
  • давидовобродівці — давидовобродівець — давидовобродівка;
  • залізнопортівці — залізнопортівець — залізнопортівка;
• за основним словом: плавенці / плавнівці, пристанці, ярівці, бродівці, портівці. Зауважте, що жителі Камʼянця-Подільського є камʼянчанами (за основним словом Камʼянець).

А ось правильні назви жителів українських обласних центрів:

• Чернігів – чернігівці;
• Полтава – полтавці;
• Луганськ – луганці;
• Запоріжжя – запоріжці;
• Дніпро – дніпровці;
• Херсон – херсонці;
• Миколаїв – миколаївці;
• Черкаси – черкасці;
• Ужгород – ужгородці;
• Житомир – житомирці;
• Івано-Франківськ – іванофранківці;
• Тернопіль – тернопільці;
• Сімферополь – сімферопольці;
• Рівне – рівенці;
• Суми – сумці;
• Харків – харківці;
• Київ – кияни;
• Львів – львівʼяни;
• Чернівці – чернівчани;
• Луцьк – лучани;
• Кропивницький – кропивничани;
• Хмельницький – хмельничани;
• Вінниця – вінничани;
• Донецьк – донеччани;
• Одеса – одесити / одесці.

Як бачите, лише чверть цих катойконімів має морфологічні підстави для -чан-.

Також є назви, де можна утворити паралельні форми з -ян-:

• іванофранківці / іванофранківʼяни;
• тернопільці / тернополяни;
• рівенці / рівняни;
• дніпровці / дніпряни;
• харківці / харківʼяни;
• сумці / сумʼяни;
• житомирці / житомиряни;
• чернігівці / чернігівʼяни.

Але навіщо? Милозвучності це не додає, тільки подовжує слова.

Чому рівенці / рівенський, писав Святослав Караванський у своїй праці «Секрети української мови»: «У прикметниках, утворених від міст із наростком «н», звук «н» звучить тільки один раз: Вільна – віленський, Дубно – дубенський, Лубни – лубенський, Рівне – рівенський. […] Згідно з вимовою українські правописи визнають у таких словах спрощення звуків. Правопис Кагановича-Постишева переробив назву міста Рівне на Ровно, але у прикметниках від Ровно зберіг спрощення звука «н»: ровенський, а не ровненський. Після 50 років перекручення прийшло нарешті до відродження справжньої назви міста: Ровно стало Рівним. Але й тут не обійшлося без ляпсусу: мовознавці, виховані на традиціях академіка Бєлодєда, прийшли до «глибоко виваженого» рішення: не спрощувати вимову слова рівенський, а вживати неоковирну — з подвоєним «н» — форму рівНенський. Точнісінько як у приказці про затятого богомола, який розбив собі лоба від надмірного старання. Ляпсус із словом рівненський вимагає розумного перегляду».

А кому незвично чути харківці, це слово подає навіть радянський тлумачний словник: «ха́рківці (харківець, чол.; харківка, жін.). Те саме, що харків’яни».

Ви неодмінно запитаєте, чому ж тоді не львівці, київці, одесці.

Слово львівці вочевидь не вживається через пʼять останніх букв (вівці). Тобто вибір слова тут пояснюється сторонніми асоціаціями. Щодо «київці» — ймовірно, цього слова немає через закон економії мовних зусиль — «кияни» коротше на один звук і, відповідно, на одну літеру (хоча місто ж не Кий, а Київ). А щодо одеситів, то суфікс -ит зайшов у це слово випадково (можливо, з французької мови). Це лише припущення. Могло бути й одесці, що цілком відповідало б морфологічним канонам української мови, як черкасці.

Отже, де це можливо, віддаваймо перевагу суфіксу -ець, а не -ян- або -чан-».

Отже вірною з філологічної точки зору є форма «ізмаїлець». Але це точно не привід ображати тих, хто випадково використає неправильне слово. Адже ніяка освіченість не прикрасить того, хто хизується нею аби принизити інших.

Підготувала Діана ГЕРГІНОВА