Інспектор митного поста «Ізмаїл» розповів про свій досвід командування підрозділом на передовій
Бригада – це великий злагоджений організм, який складається з різних особистостей. Але серед них завжди виділяється той, хто вміє взяти на себе відповідальність. Командир – це лідер, здатний вести за собою. Він вміє не тільки керувати боєм, а й розуміє та відчуває стан кожного свого бійця. Лідер не тільки в бою, а й на відпочинку та в повсякденні.
Саме таким лідером, на думку підлеглих є військовослужбовець 61-ї окремої механізованої степової бригади Олександр Вовк.
У мирному житті Олександр – державний інспектор ВМО №1 митного поста «Ізмаїл». Чоловік має за плечима майже чверть століття роботи в митних органах. Він один із тих, хто першими, не вагаючись, пішов боронити рідну землю та став стравжнім командиром-батьком для своїх підлеглих.
Інтерв’ю з Олександром його побратими опублікували в Фейсбук на сторінці 61-ї окремої механізованої степової бригади.
– Як ти, цілком цивільна людина, вирішив взяти в руки зброю?
– На той час я був держслужбовцем Одеської митниці. Щойно почались перші події в Одесі, нас зібрали на нараду. Скінчилася вона близько 8 ранку. Обговорювали, як працювати далі, але вже під час наради для себе я прийняв рішення – іду захищати країну.
Запам’яталися величезні черги до військкоматів. Приїхав в одне місце, обласний військкомат – шалена черга, поїхав в інше місце – Чорноморськ в Одеській області, нарешті записався. По дорозі заїхав у свій РТЦК, відстояв чергу, та ще й там записався. Відразу сказали, щоб приходив завтра з речами, так і попав у ЗСУ.
– Родина підтримала твій вибір?
– По суті, я просто поставив її перед фактом ввечері. Звісно, неабияк переживали, але мій вибір вже було зроблено.
– І все ж, що було головною мотивацією при прийнятті саме цього рішення?
– Тоді старшому сину було 17 років, за 3 місяці буде 18, я розумів – він візьме до рук автомат… А я, що, не піду?! Я воюю за родину, за країну, за все що нам дороге, за звичайні людські цінності…
– Спілкувався з твоїми побратимами. Вони за тобою згодні йти хоч до дідька в пащу. З цими хлопцями я особисто знайомий і досить давно, то вони точно не лестили б стосовно питання який з тебе командир. Там справжня повага й довіра. Як ти цього досяг?
– Мій підрозділ на завдання без мене не виходив. Взагалі. Як можна мотивувати людей йти на завдання, і не бути поряд з ними? Навіть не уявляю, як можна ставити бійцям задачу, а потім десь відсиджуватися, читаючи в очах питання: «Ти нам ставиш задачу, а сам нікуди не йдеш?». Тому я з ними завжди поруч. Інакше не можна. Знаю всіх за ім’ям, позивні використовую лише на полі бою за зрозумілої причини, особисто спілкуюсь з їхніми родинами. Фактично під час служби ми стали великою міцною родиною.
– А як твій підрозділ формувався?
– Мабуть, як і в більшості випадків в перші дні війни. В військкоматі сказали, мов є вакантне місце ротного, ось тобі 98 чоловік, командуй…
– Як знайомилися, як стали справжньою командою?
– По першості, зрозуміло, в процесі рішення побутових питань. На той момент було багато чого не вирішено, виникали різні потреби. Я до того в армії взагалі не служив, то не було ніякого розуміння, що і як потрібно робити. Думав так: війна, покажуть окоп, дадуть автомат і буду стріляти. А виявилося геть по-іншому: близько двох місяців нас реально готували. А вже потім вийшли на бойові завдання. Тут остаточно сформувалась команда.
Далі був перший обстріл 20 травня, перше поранення у липні. 17 вересня – важка контузія, потрапив до шпиталю. Лікувався, та повернувся до своїх. Протягом всього цього часу моя команда завжди була на зв’язку, підтримувала. З листопада перевели до іншого підрозділу, де працюю з особовим складом. Дуже скучаю за своїми, бачу туди багацько нових людей додалося і це приємно, бо ростуть, розвиваються.
– Чув від хлопців, що в тебе реально багатий бойовий досвід. Якщо не секрет – може є якийсь випадок, що запам’ятався?
– Так, звісно. Херсонська область. Була задача відпрацювати околиці Білогірки. Мали заходити з боку Миколаївської області. Заходили через Інгулець. Ще не встигли дістатися місця висадки, почався артобстріл, розгорівся стрілецький бій. Ворожі сили були відчутно більші, ніж наші. Але ж ми не дурні, щоб перти «в лоба». Загалом, рашисти тоді втратили ВОП, ми провели розвідку боєм, здобули для арти координати, по яким відразу якісно відпрацювали. Скільки ворожої сили поховала тоді арта навіть не уявляю, але пекло їм влаштували зразкове. Наша група в тому бою знищила близько 16 окупантів. Після бою повернулися вбрід через річку, мали кілька поранених, але найголовніше, всі живі. Завдання виконали! Потім на ці позиції змогли зайти підрозділи бригади, що стояла поруч, та закріпилися там.
– Знаю, тебе тоді осколком поранило, ще й контузило добряче на додаток, але від евакуації відмовився…
– Було таке, але не міг залишити своїх хлопців.
– Зараз, вже будучи досвідченим вояком, що хотів би сказати тим, хто ніяк не наважиться піти до військкомату? Ніяк не вирішить стати на захист країни, своїх сімей, батьків, переконань, нарешті?
– Можу сказати – вірте в ЗСУ, та допомагайте всіма можливими засобами! А взагалі, всім українцям, бажаю вірити в нашу перемогу. Я певен, вона вже скоро, правда за нами.
– Багатьох служба в армії, особливо у такий складний час, докорінно змінює. Які зміни сталися в тобі?
– Почав більше вірити в себе та тих, хто поруч. Став більш розсудливий. Мабуть, подорослішав… Почав по-іншому відноситися до людського життя: не раз доводилося водити зведені підрозділи на бойові завдання, і от там особливо чітко почав розуміти, що від мого рішення залежать людські життя. Найголовніше в цьому – маю чисту совість, ніхто не дорікне, що десь робив не по-людськи, десь когось підвів, чи щось у такому дусі.
– Можливо, щось хочеш порадити молодим командирам, які щойно починають свій шлях?
– Коли командира немає поруч зі своїм підрозділом, то й немає самого підрозділу. Лише власним прикладом та авторитетом, який набувається з часом, справжній командир згуртовує навколо своїх людей, своїх товаришів, побратимів.
– Що після перемоги робитимеш?
– Повернусь до мирного життя, до родини.
Підготувала Діана ГЕРГІНОВА
