Етнічний болгарин з півдня Одещини про свій бойовий шлях та патріотичне виховання синів
Олександр Калчев болгарин за національністю, уродженець села Веселий Кут Теплицької громади Болградського району. Наразі він офіцер Збройних Сил України, учасник бойових дій та батько трьох дітей. Про свій шлях від фермера до захисника України, світогляд та пріоритети у вихованні синів Олександр розповів у випуску програми «Голос болгар» на каналі «Суспільне Одеса», повідомляє інформаційна агенція «Юг.Today».
«Кожен український воїн, який нині захищає нас на фронті від ворога, має свою героїчну історію і свій біль, який він пережив чи переживає. І цей біль змінює нас, наше життя і наших дітей», – поділився Олександр Калчев.
Все життя Олександр провів у селі Веселий Кут, де спочатку закінчив школу, потім став військовим: служив у Болграді, згодом – у Дніпропетровській області, але звільнився ще у 2009 році. З того моменту Олександр присвятив себе фермерству. Працював на землі він до 24 лютого 2022 року:
«Коли це сталося, я вже морально був готовим захищати свою землю. Одразу пішов до військкомату і очолив роту у місті Арциз».
Військовий пам’ятає, як його діти не могли ходити до школи та садочка через бойові дії, які вони були налякані.
Тоді офіцер налаштовував своїх підлеглих до готовності переведення до бойових частин. Більш ніж половина людей в роті, як він зазначив, навіть не служили в армії. Але всі були добровольцями, у тому числі представники різних національностей: татари, гагаузи, болгари, молдовани, і навіть росіяни. Олександр розповів, що охочих захищати свої землі було дуже багато, особливо серед людей віком від 60 років, яких, звісно, на службу не взяли. Але вони знаходили інші шляхи допомагати армії, вважаючи за потрібне робити внесок: приносили їжу, теплі речі, ліхтарі, буржуйки:
«Люди були обурені, вони ненавиділи тих, хто казав: «Живімо мирно, але ми вас завоюємо». Тих, хто завдав нам удару ножем у спину, хто прийшов у наш дім, вбив наших родичів і відібрав нашу землю».
Згодом до роти надійшло розпорядження, за яким одного офіцера мали відправити на «нуль». Не вагаючись, Олександр висунув свою кандидатуру, бо єдиний мав досвід:
«Звичайно, я подав свою кандидатуру, адже у моїх офіцерів не було досвіду. Був один молодший офіцер, який тільки-но одружився там. Інший був з інвалідністю А ще двом було під шістдесят. Кого я міг відправити? Звичайно, я пішов».
Прощатися з рідними батьку трьох дітей було важко, проте дружина Тетяна підтримала чоловіка та його мужнє рішення.
Далі Олександр брав участь у боротьбі за визволення Херсонської області – форсували річку Інгулець. Просуваючись по визволених територіях, військові бачили жахливі картини: зруйновані домівки та долі людей. Проте вони також спостерігали радість місцевих, які чекали на визволителів та пропонували свою допомогу.
Згодом вони вирушили до Малої та Великої Олександрівки, де офіцер отримав поранення:
«У посадці нас обстріляли. І поки я допомагав пораненому, біля нас упав снаряд. Нас було троє: один втратив кінцівку, мені зачепило увесь лівий бік, а боєць, якому ми допомагали, загинув. Далі тривала довга евакуація. Через те, що у мене довго був накладений турнікет, зараз не дуже добре працює ліва нога. Але це не важливо. Головне, що я живий».
Попри те, що військово-лікарська комісія визнала його обмежено придатним для військової служби, Олександр готовий будь-якої миті повернутися на фронт, якщо буде така потреба:
«Ми захищаємо свої родини, своїх дітей. В мене троє синів, я їх захищав. І знову піду на «нуль», якщо потрібно буде».
Після повернення додому військовий продовжив службу в Арцизі, і знову очолив роту охорони.
Патріотизму він навчає і трьох синів, готуючи з них майбутніх чоловіків та захисників своїх родин та Батьківщини:
«Ми виховуємо своїх синів так, щоб вони поважали старших, дівчат та жінок, щоб вони могли захищати свої родини, своїх друзів та рідних. Тож, насамперед, я вважаю, що слід звертати увагу на духовне та фізичне виховання».
Як часто буває у болгарських родинах, двоє його синів: старший та середній вже займаються вільною боротьбою. Незабаром до них приєднається і молодший. У родини навіть є «Куточок слави», де зберігаються медалі з різноманітних турнірів з вільної боротьби.
Також творчі та натхненні батьківським прикладом хлопці збудували біля будинку власний «блокпост», де тримають оборону у вільний час. «База» юних захисників обладнана військовими іграшками, а також там висить великий плакат із написом «Слава Україні!»
Воїн розповів, що його батько дуже хотів побувати в країні їх пращурів – Болгарії, але, на жаль, не встиг. Тож, Олександр сподівається, що його мама ще встигне це здійснити.
Наостанок захисник України висловив свою вдячність Болгарії за підтримку боєприпасами та паливом, та настанову українській молоді:
«Всі молоді люди нашої країни повинні мати добру фізичну форму, щоб могли захищати свою державу. Я сподіваюсь, що всі зараз усвідомлюють, що якщо хтось не може піти на фронт, він має чимось допомагати військовим або країні. Підтримувати хоча б добрим словом та вірою у Перемогу».
Підготувала Амєлія МИЙНОВА
