«Одеса стала для мене домом»: доброволець з Литви про рішення стати до лав ЗСУ, важливість навичок такмеду для цивільних та любов до української культури
Міндаугас – доброволець української армії з Литви. Вперше він побував в Україні на початку повномасштабної війни, а зараз вважає Одесу своїм домом, до якого хоче повернутися жити після Перемоги. Нині бойовий медик каже: війна України проти росії це і його війна також. Саме тому вирішив стати до лав Збройних Сил. Про свій шлях від мирного життя у Литві до служби у лавах ЗСУ, захоплення українською культурою, любов до Одеси та мрію про обов’язкові курси тактичної медицини для усіх, Міндаугас розповів журналістам видання «Південь сьогодні».
Перші кроки в Україні та рішення стати до лав українського війська
«Я прочитав про війну вдома, у Литві, у ліжку. Не було такого, що я прочитав: «Ой, як погано. Але нічого не буду робити». Стало ясно, що це моя війна, що хочу робити щось, але не знаю що. Потім був мітинг, я шукав український прапор або якісь українські символи. Але не знайшов. Наприкінці мітингу мені дали потримати український прапор, і зараз я розумію, що це був крок за кроком до того, що я маю зараз. Я знову в Одесі, знову тут, де був на початку, тільки зараз немає страху жити в Україні, подорожувати Україною і розмовляти українською мовою», – згадує Міндаугас.
У Литві на початку повномасштабної війни чоловік волонтерив у гуманітарному центрі для українських біженців. А потім, влітку того ж року, разом із колегою, яка жила в Одесі, вперше поїхав до України – спочатку у Львів, а потім до самої Одеси. Зізнається, що полюбив місто з першого погляду. Тут вперше і почув повітряну тривогу.
«Ми приїхали, це була шоста ранку, місто Львів. Мої перші кроки в Україні. Їдемо, гуляємо містом. І стало ясно, що мені дуже комфортно в Україні. Звичайно, у місті Львів гарно, літо, багато людей. І не було якоїсь такої атмосфери… не було повітряної тривоги. Вперше тривогу я почув, коли вже був в Одесі на вулиці Дерибасівській. Нас зустрів чоловік Марійки (волонтерка, разом з якою приїхав Міндаугас – Авт.) – військовий. Він був у відпустці, і тоді сказав: «Міндаугас, якщо буде повітряна тривога, в готелі шукай укриття». Сирена. Я йду шукати людину, яка працює на ресепшн, і кажу: «Дивіться, мені військовий сказав шукати укриття – ось текст». Вона мені каже: «Слухай, іди у свою кімнату на ліжко і сиди». Я відповідаю: «Ні, мені сказали шукати укриття» – «Іди у кімнату!». І я не був в укритті. І ніколи в Одесі не був в укритті».
Розмовляє Міндаугас принципово українською мовою. Й навіть додає – до російської має алергію.
У 2024 році литовець прийняв рішення стати до лав української армії. Зараз, зі слів Міндаугаса, він підписуватиме свій третій контракт на службу у ЗСУ. Свій позивний військовий взяв на честь української захисниці, парамедикині Ірини Цибух на псевдо «Чека», яка загинула 29 травня 2024 року під час ротації на Харківському напрямку.
«Я мав друзів, які служили. Мав приклад: жінки, чоловіки. Але я не знав, яку посаду я хочу. Тому що я не хочу вбивати, я хочу рятувати. Коли медик в армії когось рятує, він кожного разу святкує Великдень. Тому що ти даруєш життя, а Великдень про це. Коли загинула Ірина Цибух, я теж був вдома у Литві. Я прочитав. Пауза. І в цей момент зрозумів, що буду служити. Наступного дня я шукав де і як. Тому що у 2024 році це не було так просто для іноземця. Перший свій контракт я чекав чотири місяці».
Міндаугас зауважує, що існує велика різниця між процесом підписання контракту зі Збройними Силами українцем та іноземцем, адже другому, окрім усього, необхідно пройти перевірку українськими правоохоронними органами.
«Це зовсім інша система. Тобі треба пройти не тільки ВЛК (військово-лікарську комісію – Авт.), але й усі перевірки СБУ, поліції, міграційної служби, прикордонної служби, рекомендації – це дуже важка процедура. Українець, який не має друзів іноземців, думає, що це так само… Зараз я подав документи й чекаю знову, коли мені скаже ТЦК, що я можу підписати контракт. Кожного разу треба проходити всю цю військову бюрократію, і люди не розуміють, що це не так просто. І коли бачать, що я гуляю в Одесі, думають, що це якийсь піар. Але ти чекаєш, що будь-який момент це буде (приймуть на контрактну службу – Авт.)».
Бюрократичні складнощі тривають і під час самої служби. Про дуже значну «паперову» проблему часто згадують українські військові та ветерани, звільнені зі служби. За словами «Чека», для іноземців, до цього всього, не працюють ще й такі цифрові платформи як «Армія+» та «Дія», які дещо полегшують бюрократичні перепони у житті військових і цивільних українських громадян.
«Армія+» не працює. «Дія» не діє. Ти не можеш нічого – ні купити квиток, ні мати знижку. Я не можу забронювати квиток через «Укрзалізницю», бо для цього потрібен підпис через «Дію». І є дуже велика і страшна військова бюрократія для іноземців. Якщо, наприклад, діяла б «Армія+», я міг би подати рапорт через «Армія+» і перевестись (до іншої бригади – Авт.), а не розривати контракт».
Крім того, будучи військовим, Міндаугас, розповідає, неодноразово чув фрази на кшталт: «Що ти тут робиш? Повертайся звідки приїхав». Тож, підсумовує свій досвід: наразі бути іноземним добровольцем – це не про визнання та повагу. Втім, зізнається військовий, про своє рішення служити не жалкував і має намір продовжувати цей шлях.
«Служба в армії тут стала найкращою версією мого життя. Тому що я маю право, можливості щодня бути разом з народом і військом, яке є титаном, яке є героїчним, яке є найкращим. Українська армія – найкраща армія світу. Не НАТО, не якась інша структура за кордоном. Ми. І я маю можливість бути частиною цієї армії. То як можна боятися, сидіти вдома, нічого не робити? Я не служу в інтернаціональному легіоні, я служу в ЗСУ. Тому що я хочу бути разом з українцями. Тому що це українців війна, тут є дихання українців, чути українську мову».
Рідні та близькі намагались відмовити Міндаугаса від такого рішення. Додає, що навіть українські друзі не радили цього робити.
«Коли я їхав як волонтер на тиждень-два – це була одна справа. Коли вирішив служити тут, мені друзі українці писали: «Не треба». Для мами це був великий шок. Особливо на початку. Це був 2024 рік, грудень, біля Покровська. Нас забули з позиції евакуювати, тому що не працювала рація, ми не могли передати, що нас треба евакуювати. Я не мав ані спальника, нічого. Ми йшли пішки вночі, не можна було увімкнути якийсь ліхтарик – тому що дуже небезпечно. Слава Богу, ми приїхали. Це був цікавий досвід. Я читаю у WhatsApp, що мені писала мама, і розумію, яка це була паніка. Тому що я обіцяв написати ввечері, коли ми будемо в частині… Я був біля Покровська, Дніпра, багато біля Запоріжжя».
Про те, що іноземні добровольці серед «пріоритетних цілей» росіян, «Чеку» нагадали й на початку служби.
«Коли я тільки приїхав до армії, мені сказали: «Ти знаєш, що якщо, не дай Боже, буде полон, просто тому, що ти литовець, доброволець і медик, тобі буде так само, як «Азову». Без можливості повернутися додому». Або: «Ти знаєш, що путін платить більше грошей своїм військовим, які вбивають іноземців». То моя реакція була: «Окей, це серйозно». Але це було причиною не служити, змінити свою думку. Я чекаю на третій контракт».
Мрія бойового медика – обов’язкові курси з такмеду для усіх українців
Міндаугас зауважує, що в умовах постійної небезпеки не тільки на фронті, а й у будь-якому українському місті, зокрема в Одесі, навичками тактичної медицини має володіти кожен. І з цим, на думку бойового медика, існує велика проблема – не тільки серед цивільних, а й зокрема серед військових.
«Я зустрів хлопця, який проходив базову загальну військову підготовку, і я спитав: «Що таке турнікет?», а відповідь була: «Перший раз чую, не знаю і не хочу знати». Цьому зараз важливо навчити хлопців, тому що він буде рятувати життя, не «евак». «Евак» може не приїхати, тому що розумний командир не буде наказувати «еваку», якщо є дуже велика небезпека – він втратить і поранених військових, і медиків, і машину – це катастрофа. Тому рятувати інших будеш ти».
Аналогічна ситуація може статися й в умовному «тилу» під час влучання ворожого безпілотника або ракети. Під час тривалої повітряної тривоги «швидка» може не приїхати одразу через загрозу повторного обстрілу. На жаль, такі випадки вже траплялися, зокрема в Одесі, й мали трагічні наслідки. Водночас деякі поранені внаслідок удару можуть потребувати термінової допомоги, і час тут, за словами бойового медика, йде на лічені хвилини.
«Якщо було влучання і ти можеш врятувати когось, маєш чим рятувати когось, чи не маєш, але тобі не шкода пожертвувати свій одяг – то ти можеш врятувати життя. Але треба знати, як діяти. Тому я маю мрію, щоб усі люди пройшли курс з тактичної медицини. Якщо ми цивільні люди і хочемо мати маленьку аптечку, то це має бути бинт, ніж, бандажі, два турнікети – для себе і для іншого, ну і гемостатик. Це маленька аптечка, що може врятувати життя. І мати кожного разу, коли ходиш містом – завжди», – наголосив «Чек».
Водночас Міндаугас наголошує, що, перебуваючи у стані шоку та паніки, постраждала людина може не одразу зрозуміти ступінь серйозності поранень й відмовитись від допомоги. Однак у такому випадку варто діяти впевнено й швидко, адже наслідком бездіяльності у найгіршому випадку може бути смерть. Тож, чималу роль у здатності надати таку допомогу відіграє не тільки знання про потрібні дії, а й психологічна стійкість.
«Ми бачимо, що тактична медицина зараз стала трохи темою для гумору. Але вона дуже потрібна, вона може рятувати життя, а це найкращий подарунок».
Повертаючись до маленької аптечки, яка завжди має бути з собою, бойовий медик пояснює: турнікет – це пристрій, необхідний для екстреної зупинки сильної кровотечі з кінцівки. І хоч використання турнікета може врятувати людину від стікання кров’ю та смерті, незнання нюансів може мати наслідок ампутації. Адже важливо пам’ятати, що турнікет відносно безпечно накладати на час не більший за дві години. Після двох годин починаються небезпечні процеси внаслідок порушення циркуляції крові. Також необхідно фіксувати час накладання турнікета. Як зауважують військові, тільки військовий медик, парамедик або лікар може переміщувати чи замінювати турнікет. Також аби зупинити «фонтан» крові, якщо на поранення немає можливості накласти турнікет, можна використати гемостатик для тампонування рани. Наприклад, якщо йдеться про пахову ділянку, шию або верхню частину кінцівок. При цьому Міндаугас наголосив, що якщо під рукою гемостатика немає, а тампонування рани є необхідним для порятунку життя, – слід використовувати доступні підручні засоби:
«Якщо цивільна людина буде тампонувати рану, вона має знати, що неважливо, який це буде матеріал. Тому що є до двох хвилин до смерті. Це може бути футболка, штани і так далі. Для тампонади це неважливо, чи це стерильні засоби, чи ні, тому що у лікарні він потім отримає антибіотики, медики будуть робити як потрібно. А наша задача зробити «стоп» фонтану крові. Якщо ми не можемо накладати турнікет, потрібно робити тампонаду. Але найкраще – це гемостатик. Проте якщо це тампонада – ніколи не працюємо у червоній зоні, якщо обстріл. Все, що ми можемо у такому випадку – накладати турнікет. Тому що це буде небезпечно: він буде кричати, тут буде летіти, а ти не маєш часу, а тампонада потребує і уваги, і часу».
Ізраїльський бандаж – це також засіб для зупинки кровотеч при травматичних пошкодженнях шляхом створення сильного прямого тиску на ранку. Зокрема, його можна використовувати після тампонування рани для підтримання тиску. Таким чином він звільняє руки рятувальника. Іноді бандаж можна накладати як джгут для зупинки масивної кровотечі чи використовувати як допоміжний джгут при накладеному турнікеті, або у разі його відсутності.
Разом із цим, наголошуємо, що надання такої допомоги потребує знання техніки і нюансів, і згадана вище інформація є лише ознайомчим прикладом деякої важливої інформації. На щастя, ознайомитися детальніше з механізмом надання тактичної допомоги сьогодні можна на сайтах та соцмережах військових структур та бригад, громадських організацій, медичних установ тощо. Відповідні курси з такмеду діють у різних населених пунктах області, однак здебільшого на платній основі, водночас як Міндаугас мріє, аби такі заходи проводилися на державному рівні й були доступними та навіть обов’язковими для усіх українців.
Любов до Одеси та української культури
На думку Міндаугаса, українську культуру особливо важливо зберігати та просувати сьогодні, коли росія намагається знищити нашу національну ідентичність. Військовий додає – якби війна велася лише за територію й нічого окрім цього – вона б не вартувала стількох покладених життів українців.
«Коли я побачив, що Одеса колядує – це було дуже круто. На моїх очах були сльози… Нам треба користуватися українською культурою, щоб культура жила і вирувала, щоб українські традиції були живими. Ворог може бомбити наші міста і села, руйнувати життя, будинки, вбивати, але коли культура жива – народ буде жити. І це важливо розуміти. Для українців культура завжди буде на часі, і вона зараз на часі».
Зокрема, він з особливою шаною ставиться до української вишиванки. Сміючись, розповідає, що за весь цей час подарував багато вишиванок саме українцям – аби вони частіше вдягали її в повсякденному житті.
«Я мав дуже велику колекцію різних вишиванок, зараз вона маленька. Мені було важливо дати цю зброю, тому що вишиванка є зброя. Ми бачимо цей знак. Для цього ми боремось. Кожного разу, коли я їду до військової частини, беру вишиванку, і беру декілька – потім або жодної не маю, або маю одну. Моє серце буде спокійне, що він має вишиванку і можливо колись буде вдягати її. Щоб одягнути вишиванку не потрібно чекати якусь дату: Великдень, Різдво, День вишиванки. Зараз треба одягнути, коли ти хочеш. Особливо Запоріжжя і Одеса – я бачу реакцію людей, і це добре. Тому що ти даруєш значення – це культура, традиція. Заради цього ми боремося».
У майбутньому Міндаугас мріє стати громадянином України та придбати власне житло в Одесі. Проте портове місто вже зараз він з любов’ю називає своїм домом.
«Я крокую вулицями, де був на початку, і розумію сьогодні, що хочу повернутися додому – тобто до Одеси. Мені не важливо на якому напрямку я буду служити. Мені важливо мати житло і розуміти кожного разу, що я їду додому. Не орендувати, як зараз, не до друзів, а до свого дому. Тому що потім ти маєш інше розуміння, чому ти воюєш. І я себе тут відчуваю не як іноземна людина, а як українець, який живе тут. Це різне життя. Я дуже люблю в Одесі Греко-Католицький храм. Скільки цей храм робить для військових. Який він маленький, але який потужний. Після ранкової літургії змінив свої плани і не поїхав до міста Львів. Я мав квиток Одеса-Львів і Львів-Запоріжжя. Щоб провести деякий час тут: час для моря, друзів, для молитви, час дихати Одесою. Одеса гарна влітку, восени, взимку, навесні. Тут вирує життя і це дуже символічно, тому що коли ворог нас вбиває, нам треба жити».
Один з головних викликів, спричинених війною, на думку «Чека», – психічний стан українців. Наразі військовий живе у Запоріжжі і зауважує – війна виснажує місцевих жителів: вони стають втомленими та роздратованими. Все частіше люди зневірюються, втрачають сенс, відчувають бажання опустити руки. Міндаугас наголошує, що важливо лікувати й душевні рани вже зараз:
«Я, як бойовий медик, скажу, що не лікувати рану ми не можемо, бо це буде ускладнення, через що буде потім набагато більше болю. Нам треба лікувати одразу, але буває, що нема як. Я зустрічав людей, які мені казали: «Я не хочу жити, тому що я не бачу сенсу» або «Я не хочу мати друзів, тому що я не знаю, що буде завтра». І це жахлива стадія, коли ти не хочеш мати стосунки. Ми не можемо бути самі. Людині потрібна людина. І коли є порушення цієї єдності через велику рану або страх за завтра, то потрібно дуже сильно допомога.
При цьому військовий додає, що любов є довкола нас навіть у такі важкі часи, а найкраще це можна побачити у місці зустрічей і прощань – на залізничному вокзалі:
«Коли нам важко, коли болить, коли ми не бачимо сенсу – треба йти до залізничного вокзалу. Прогуляйтесь, побудьте деякий час там і подивіться на очі дружини або матері, яка зустрічає свого коханого або сина, який приїхав у відпустку. Або яка реакція дружини, яка знає, що він їде до фронту і не знає, чи повернеться він живим. І тоді ти розумієш, як насправді важливо любити. Коли дружина їде до коханого, який на фронті, щоб побути разом на вокзалі годину. Це наша реальність. Дружина може їхати цілу ніч в один бік, коли лунає повітряна тривога, щоб побути годину на вокзалі разом. Ми бачимо цей приклад. І це є про любов».
«Чек» вважає, що єдність для українців є необхідною, так само як і війна за свободу України має бути спільною. Зокрема, він наголошує на важливості вшанування тих, хто вже віддав своє життя у цій боротьбі. Тож військовий дуже дивується, коли бачить, як українці, зокрема й в Одесі, ігнорують хвилину мовчання, присвячену усім полеглим внаслідок російської агресії. Крім того, він впевнений, що ця війна стосується далеко не тільки України, адже ворог не зупиниться у своїй агресії, тож об’єднувати зусилля потрібно усім вже зараз.
«Ця війна є не тільки проблемою для українців або України. Це проблема для всього світу. Тому що ми знаємо, що це за ворог. Литва найкраще знає – 50 років окупації. Сибір і так далі. Литва має найкращий досвід розуміти. І ми розуміємо, що якщо, не дай Бог, впаде Україна, – завтра будемо ми. Й інший світ так само буде казати: «Це не моя війна». Це треба розуміти дуже чітко: нам потрібно зупинити ворога тут. Щоб зупинити ворога тут, нам треба діяти. Якщо ти будеш думати, що «ця війна не моя, і я не хочу», то ця війна завтра дійде і до Івано-Франківська, Львова і до Волині і так далі. Тому що ворогу немає різниці, кого вбивати: чи військових на фронті, чи дітей, молодь. Я розумію, що кращим варіантом є прогулянка біля моря, біля опери, мати неймовірно смачну вечерю у ресторані, з’їздити в гори у Карпати чи жити у Львові й казати: «Війна для мене не існує». Але який сенс, про що це? Коли був волонтером, мені було важко читати, що бомблять Одесу. І мені краще служити тут, бути тут і знати, що я маю можливість рятувати, допомогти, підтримати, бути разом і так далі. Не десь далеко, а тут. Я не розумію, мене не розуміють – особливо мама. Бо кожна мама хоче, щоб з її дитиною все було добре. Але для цього нам треба боротися».
Амєлія МИЙНОВА
Усі фото – з особистого архіву Міндаугаса
Цей матеріал став можливим за підтримки програми «Голоси України» / SAFE, що координується Європейським центром свободи преси та медіа спільно з Лабораторією журналістики суспільного інтересу. «Голоси України» / SAFE реалізується в рамках ініціативи Ганни Арендт за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.
