До дня етнографа: вірменський візерунок на барвистому панно народностей Придунав’я
Сьогодні, 17 липня, в Україні відзначається професійне свято етнографів – людей, які вивчають культури та побут різних народів. На честь цього дня в Ізмаїльському історико-краєзнавчому музеї Придунав’я вже стало доброю традицією проводити фестиваль «Етноперлина Південної Бессарабії», який об’єднує традиції, звичаї і мистецтво різних національностей краю.
Кожного року цей фестиваль присвячується окремій національності або темі. В минулому році тут показували звичаї та традиції греків, у 2020 р. – гагаузів, у 2019 р. – німців, у 2018 р. – албанців, у 2017 р. – старообрядців, у 2016 р. свято було присвячено болгарам, а у 2015 р. – молдаванам. І хоча широкомасштабне вторгнення росії в Україну в 2022 році не дає приводу до звичного святкування у рамках проекту «Етноперлина Південної Бессарабії», музей Придунав’я традиційно розкаже про ще одну народність, що з давніх-давен обрала наш край своїм прихистком від буремних подій на прабатьківщині й який має чи не найдревнішу і найскладнішу історію – вірмен. Про це повідомляє інформаційна агенція «Юг.Today» з посиланням на офіційний сайт Ізмаїльського історико-краєзнавчого музею Придунав’я.
Історія вірменського населення в Дунай-Дністровському межиріччі
Найбільш ранні згадки про вірменський етнос зустрічаються у джерелах, що датовані XIV-XIII вв. до н.е. Цей народ виступає автохтонним населенням Малої Азії, Вірменського нагір’я. Сьогодні у світі налічується близько 10 мільйонів вірмен, але лише третина мешкає безпосередньо у Вірменії (3,1 млн.). Найбільші вірменські діаспори знаходяться в російській федерації (2,7 млн.), США (1,7 млн.), Франції (0,55 млн.) та інших країнах. Чимало представників цього народу проживає і в Україні (99089 особи за переписом 2001 року, з них майже 7,5 тис. – на Одещині).
Виходячи з існуючих джерел, можна говорити про досить раннє проникнення представників даного етносу в землі Дунай-Дністровського межиріччя. Швидше за все, регіон був відомий вірменським купцям ще за античних часів. Але постійне вірменське населення з’являється тут лише у ХІ-ХІІІ ст.: переважним чином у таких містах, як Аккерман, а згодом Кілія, Ізмаїл та інших, внаслідок спустошливих набігів турок-сельджуків на Вірменські царства, що змушувало їх населення тікати від навали деінде. Таким чином вірмени послідовно зі зміною державної приналежності були одною із складових населення спочатку Київської Русі, потім Галицько-Волинського князівства, зазнавши наслідки монголо-татарської навали 40-х рр. ХІІІ ст., Литви, Молдови тощо.
У цей період значна частина східноєвропейської торгівлі була зосереджена у руках представників цього етносу. Вірменам належали шерстобитна і килимова справи, заїжджі двори і таверни, вони виробляли і продавали полотно, ковдри, одяг, юфть, шкіру, хутро, взуття, упряж, інструменти, господарське начиння, зброю тощо. Француз-мандрівник Ваврін, який побував у Молдавії в 1445 р., зазначав, що в Аккермані знаходилося багато суден, що належать вірменам. Збереглися матеріали, що наприкінці XIV – початку XV ст. у Кілії діяв банк, який належав вірменину.
З переходом Буджака під владу Османської імперії в 1484 р. вперше згадується про присутність вірменського населення у Ізмаїлі. Згідно зі свідченням турецького мандрівника Евлія Челебі, який побував у місті в середині XVII ст., вірмени були відомі як першокласні сукновали. За планом Ізмаїла, датованим 1770 р., вірменські подвір’я (близько 30 домівок з 150 мешканцями) займали південно-східну частину міста з церквою у центрі кварталу і сімома торгівельними лавками.
За підсумками Бухарестського мирного договору 1812 р. межиріччя Дністра і Прута відходило до Російської імперії, що ознаменувало новий етап у соціально-економичному і культурно-історичному розвитку краю. За деякими даними у 1817 р. лише у п’яти містах Бессарабії – Кишиневі, Аккермані, Ізмаїлі, Орхеї, Хотині – проживало більше 2 тис. вірмен. Ця цифра, незважаючи на різні суспільно-історичні події, залишилася майже незмінною наприкінці ХІХ ст.: за переписом 1897 р., що проводилася у Російській імперії, у Бессарабії проживали 2080 вірмен, з них поза межами міст – 787, у Аккермані – 608, Кишиневі – 369, Ізмаїлі – 93.
Хоча слід зазначити, що цей статистичний пункт на протязі всього часу перебування вірмен у Дунай-Дністровському межиріччі помітно коливається – і через причини не стільки природного, скільки міграційного характеру (наприклад, за деякими даними, чисельність вірменського населення Ізмаїла на початку 90-х рр. ХVІІІ ст. складала 1658 осіб). Разом з тим, чітко прослідковується єдина закономірність: навіть за допомогою адміністративно-господарського ресурсу вірменами у Бессарабії на відміну від представників багатьох інших народів так і не була створена моноетнічна громада. Це можна побачити на виразному прикладі придністровського міста Григоріополь, що було засноване у 1792 р. і спочатку складалося виключно з вірменських родин. Вони переселилися з Буджаку, коли той за підсумками Ясського мирного договору 1791 р. знову залишився за Османською імперією. Але протягом відносно недовгого часу первісне населення Григоріополя майже повністю замінилося на представників інших розповсюджених у Північно-Західному Причорномор’ї національностей.
Сюди ж, імовірно, слід віднести і плани одного з найвідоміших вірмен Південно-Східної Європи кін. ХVІІІ – поч. ХІХ ст. – підданого двох імперій, що у той час майже безперервно воювали між собою (Російської і Османської), князя Молдови Манук-бея Мірзайяна (1769–1817). Меценат, будівник храмів Вірменської Апостольської церкви з приходськими школами, він ще у 1816 р. мріяв заснувати недалеко від Рені місто для бессарабських вірмен, розробив проект майбутнього поселення і навіть дав йому назву – Александрополь. Але раптова смерть діяча перекреслила і ці масштабні задуми…
Буджацькі вірмени, подібно до своїх побратимів Буковини, Галичини, Криму, також займалися ремісництвом, цирульництвом, землеробством, скотарством, виноградарством, вирощували чудові породи худоби, розводили прекрасних коней. Дехто з вірменських ремісників займався обробкою шкіри і виготовленням виробів з неї та іноді самостійно міг реалізувати свою продукцію на ринках.
Серед бессарабської вірменської діаспори чимало інженерів, художників, архітекторів, які брали участь у будівництві церков, шкіл, мостів, доріг, багато її вихідців стали знаними музикантами, лікарями, вченими тощо. Одним з найвідоміших представників вірменської діаспори у Бессарабії останнього часу є організатор морської транспортної інфраструктури Придунав’я Лука Якович Капікраян (1913–1988), який протягом шістнадцяти років (1950–1966) очолював Радянське Дунайське державне пароплавство.
Протягом останнього століття, у радянські і пострадянські часи вірменська діаспора у Бессарабії поповнювалася переважно за рахунок тих, хто приїхав за направленням після закінчення учбового закладу або за власним бажанням, а також через трагічні події – внаслідок жахливого землетрусу 1988 р. у Вірменії та міжетнічних сутичок у Закавказькому регіоні кін. 80-х – поч. 90-х рр. ХХ ст.
Духовна складова вірменського населення Буджаку
Слід зазначити, що переселенці, прибуваючи на нові місця проживання, завжди намагалися зберегти свої соціокультурні традиції, мову і звичаї. Їхньою основою служила Вірменська Апостольська церква, яка виступала сполучною ланкою з батьківщиною. У періоди відсутності власної державності саме церква залишалася єдиною національною структурою, що виконувала головну роль у соціальній організації народу, його просвіті, а також інших життєво важливих аспектах.
І хоча свідоцтва про вірменські храми початкового періоду в Бессарабії не знайдено, достеменно відомо, що у 1460 р. Аккерман ставав на короткий час резиденцією вірменських архієпископів Молдавської єпархії. У 1384 р. вперше відзначається факт існування вірменської церкви у Аккермані, а у 1669 р. – у Ізмаїлі. За свідченням молдавського господаря та історика Дмитра Кантеміра (XVIII ст.) в описі Кілії відзначаються вірмени, що перебувають у підданстві, платять звичайну князівську данину і мають свої церкви і вільно відправляють богослужіння.
Тобто можна стверджувати, що у османські часи духовне і світське життя вірменського населення хоча і дещо ускладнилося через певний конфлікт з мусульманською релігією, що панувала у османській державі, але продовжувало своє існування. До сьогодення збереглася вірменська церква Св. Успіння у Білгород-Дністровському.
У Ізмаїлі остання вірменська церква – Свято-Георгіївська, розташована на тодішній Вірменській вулиці, була зруйнована у 60-ті рр. ХХ ст. Сьогодні про її колишнє існування нагадують тільки залишки храмової огорожі поза готелем «Ізмаїл».
З 1998 р. у Ізмаїлі діє вірменська громада (близько 200 осіб) і Благодійний фонд «Еребуні», який донедавна очолювала відома у місті своєю педагогічною, подвижницькою діяльністю Ельміра Ашотівна Караханян (1940-2016). Завдяки її енергійності, цілеспрямованості, організаторським здібностям була надана допомога родинам з Вірменії, які опинились у Ізмаїлі внаслідок Спітакського землетрусу, міжнаціональних конфліктів у Закавказзі (Баку, Нагірному Карабаху) тощо. «Еребуні» став справжнім культурно-просвітницьким осередком для вірменського населення міста.
Взаємодія різних етносів надає неповторний колорит бессарабському краю. Тут ви можете почути українську, молдавську, болгарську, гагаузьку та інші мови. Світ, який неможливо собі уявити без вічно блакитного Дунаю, без історичних місць, які оповиті стародавніми таємницями і неповторними легендами, без розкішних садів і золотистих безкраїх полів… У кожної людини є свій рідний куточок на Землі Це край, місце, де вона народилася, її мала батьківщина. З таких маленьких куточків складається наша Україна. Для нас це наша багата талановитими людьми Південна Бессарабія – сонячний край, який став рідним для багатьох народів, земля наших батьків, на якій нам судилося з’явитися на світ і жити, пишатися своїм минулим, продовжувати справу своїх пращурів – це основні життєві принципи бессарабців.
За матеріалами наукового співробітника музею Придунав’я Труфкіна Р.В.
