Чому у румуномовному селі на півдні Одещини досі залишається вулиця, присвячена «визволителям» від Румунії
Про те, що в одному з сіл Саф’янівської громади Ізмаїльського району (чи тільки в одному?) і досі залишається вулиця 28 Червня, журналісти видання «Південь сьогодні» дізналися випадково з публікації на Bucpress – новинному ресурсі, який висвітлює події в румуномовних населених пунктах України. Спочатку ми вирішили, що авторка матеріалу, присвяченого темі церков, Зінаїда Пінтяк просто має застарілі відомості. А потім, все ж вирішили перевірити.
Отже мова про село Комишівка Саф’янівської громади, яке до 1945 року мало назву Хаджи-Курда. Останнє радянська влада свого часу визнала немилозвучним. Чому саме Комишівка, навряд чи хтось достеменно знає. Можна припустити, що хтось з надісланих посадовців побачив тут багато «комишів», і ось так вирішив.
За перейменуванням села пішли перейменування вулиць. І одна з них отримала назву 28 Червня.
Надамо ще одну невелику ремарку. За даними останнього перепису населення, який відбувся у 2001 році, майже 95 відсотків жителів села зазначили, що рідною мовою для них є румунська. Тобто люди ідентифікували себе, як румуни. Це співвідношення навряд чи суттєво змінилося до сьогоднішнього часу, адже ніяких передумов для таких змін за останні більше ніж двадцять років не було. Ніхто за національною ознакою з села людей не виселяв, і примусово сюди нікого не заселяв. На відміну від…
І отут якраз час звернутися до публікації Зінаїди Пінтяк.
«З бесід з вчителями Хаджи-Курди я дізналася, що після зміни назви вулиць в Одеській області, які мали назву 28 Червня, в селі Хаджи-Курда вулиця 28 Червня не змінила назви. Важко зрозуміти, як село, в якому люди пройшли через депортацію, війну, примусовий голод, церкву, зруйновану більшовицьким режимом, може зберегти назву 28 Червня, яке відзначає встановлення комуністичного ладу в Бессарабії.
Не можу сказати, що українська держава не дозволяє змінити назву вулиці. Навпаки, десятки сіл і міст Одеської області вилучили назву вулиці 28 Червня зі списку вулиць населених пунктів, і лише Хаджи-Курда зберігає її. Чому я пишу про цей парадокс села Хаджи-Курда? Люди, які проживають на вулиці, де знаходиться храм, підпорядкований Бессарабській митрополії (Румунський патріархат), зберегли комуністичну назву 28 Червня!» – зазначає авторка.
Щоб з’ясувати, чи дійсно в Комишівці є така вулиця, і, якщо є, то чому її досі не перейменували, ми зателефонували старості села Михайлу Дреглі.
«Така вулиця дійсно є. Вона не потрапила в перелік вулиць, які потрібно було перейменувати. Ми перейменували майже всі вулиці, а щодо цієї, то вирішили, що вона не має нічого спільного з комуністами. З боку населення теж пропозицій про перейменування не надходило. Ми читали, що тоді було звільнення Бессарабії від фашистів… Тож не надали значення цьому питанню», – відповів нам Михайло Іванович.
За його словами, в селі перейменували майже всі 32 вулиці. З них зі старими назвами залишилися вулиці Репіна, 28 Червня, Садова та Зелена. Кірова стала Квартирною, Леніна – Миру, Будьонова – Бессарабська, Суворова – Емінеску…
Висновків з цієї розмови ми робити не будемо. Лише надамо ще один факт.
В останні роки багато жителів Бессарабії (як української так і молдовської частини) отримують громадянство Румунії за програмою відновлення втраченого громадянства, тобто за програмою репатріації. Так от, за цією програмою отримати румунський паспорт можуть жителі визначених регіонів, зокрема частини Одещини, предки яких проживали на цих територіях до 28 червня 1940 року. Тобто мали громадянство Румунії, доки їх примусово від нього не «звільнили». Цікаво, чи замислюються над тим, чому в умовах прописана саме ця дата, а не, наприклад, 31 грудня, ті, хто збирає довідки по архівах?
А от тут саме час зробити висновки. Виходить, багато жителів Бессарабії просто не знають про те, що відбувалося на її території в червні 1940 року. А якщо і знають, то лише те, що їм розповідали за радянських часів. Тому для них 28 червня – і досі дата визволення. Тільки ніхто вже не пам’ятає від кого і ким. Сказали, що прийшли визволителі, значить визволителі. Вчителі ж завжди кажуть правду… Інше питання – що розповідали про цей період вже за часів незалежності України? І це вже питання риторичне.
Тож далі історична довідка від Інституту національної пам’яті України. Текст надано без змін.
1940, 26 червня – Радянський Союз в ультимативній формі зажадав від Румунії повернути Бессарабію і передати Північну Буковину. Аргументація щодо Буковини претендувала на нове слово в світовій дипломатії: як «незначне відшкодування за великий збиток, нанесений Радянському Союзу і населенню Бессарабії 22-річним румунським пануванням».
А коли Румунія спробувала обережно заперечити наведену аргументацію і звернути увагу на історію Бессарабії до 1918 р., нарком закордонних справ СРСР В’ячеслав Молотов відрубав, що такі слова «не відповідають ані історичному розвитку, ані реальній ситуації».
Паралельно (вочевидь, не сподіваючись на позитивну відповідь) Радянський Союз готувався до повномасштабного вторгнення на територію Румунії. Однак, за декілька годин до початку операції румунський король Кароль ІІ капітулював, погодившись передати СРСР зазначені території.
За 6 днів (28 червня – 3 липня 1940 р.) радянські війська повністю окупували території Бессарабії (3,2 млн населення) та Північної Буковини (500 тисяч населення). Частину територій приєднали до радянської України. На решті земель була створена Молдавська Радянська Соціалістична Республіка.
Такі дії Радянського Союзу виходили далеко за рамки пакту Молотова – Ріббентропа. Берлін визнавав право СРСР на Бессарабію, а от вимоги щодо Буковини стали для нього несподіванкою. М’які натяки, що без постановки цього питання значно простіше було б мирно вирішити проблему Бессарабії, розбилися об неприступну позицію Москви. Тоді Німеччина запропонувала компроміс: СРСР загарбує Буковину, але повертає золотий запас румунського Національного банку, вивезений у грудні 1916 р. Але й тут Молотов стояв стіною: Румунія й так достатньо довго експлуатувала Бессарабію.
Радянські війська зайняли новий кордон ввечері 1 липня. Попри відсутність бойових дій, внаслідок Бессарабсько-буковинського походу Червона армія втратила загиблими 44 особи (29 вбито у дрібних сутичках із відступаючою румунською армією, 12 покінчили життя самогубством, 3 потонули під час переправ).
Лише за перший неповний рік радянської влади на нових територіях було заарештовано або депортовано понад 85 тисяч місцевого люду та репатрійовано до Німеччини близько 125 тисяч німців.
Аби щось більш-менш достовірно пам’ятати з подій того часу, людині в 1940 році мало бути не менше 10-15 років. Тобто це мають бути люди 1925-1930 років народження. Чи багато їх залишилося серед живих? Ще менше з тих, хто дожив до наших днів, може щось розповісти, не заплутавшись у власних спогадах. Але хіба нікому з жителів Комишівки батьки, дідусі та бабусі, яким довелося пережити депортації, розкуркулювання та голод, ніколи про це не розповідали? Якось не віриться.
Діана ГЕРГІНОВА
