Бессарабський парадокс: чому уродженка Лощинівки, що проживає в Болгарії, змушена звертатися до земляків мовою агресора
«Дорогі односельці! Пишу російською, бо багато хто з вас давно виїхав із села і, на жаль, перестав спілкуватися болгарською. Це дуже сумно насправді, але зараз не про це…». З таких слів розпочала своє прохання до односельців директор Виконавчої агенції для болгар в чужині Райна Манджукова.
Щодо самого прохання, то до нього ми повернемось трохи згодом. А от щодо мови, якою пані Райна звернулася до односельців, то є дуже цікаве питання – «чому?». Чому людина, яка виросла у болгарському селі та більше ніж двадцять років проживає в Болгарії, вимушена, аби її зрозуміли, спілкуватися з болгарами російською?
Райна Манджукова – уродженка села Лощинівка Саф’янівської громади. Свого часу вона, як і деякі її односельці, виїхала навчатися до Болгарії. Хтось з цих людей залишився в країні своїх далеких предків, хтось переїхав до інших країн Європи. Хтось з тих, хто народився та жив з Райною в одному селі, виїхав за кордон не на навчання, а одразу на роботу. Як би там не було, але лощинівців, які живуть за межами України, наразі досить багато.
Але чому ці люди не розуміють рідну мову? Адже, як мінімум до шістнадцяти-сімнадцяти років вони жили в болгарському селі. І, до речі, і зараз мають змогу спілкуватися болгарською з рідними та друзями, які залишилися в Лощинівці. Та чомусь вони це не роблять.
Ба більш, всі, кому менш ніж сорок років, болгарську мову вивчали в школі. Саме так, предмет «болгарська мова» з’явився в школах Бессарабії в середніх та старших класах після здобуття незалежності України, тобто після 1991 року.
А ось тут саме час пригадати, що було до цього. А до цього болгари в болгарських селах, як і представники інших національностей, навчалися виключно російською. І спілкуватися мали теж виключно російською. Навіть на перервах.
На щастя, за порушення цього правила, фізично нікого не карали. Принаймні, в радянських школах офіційно «різками» не били. (Але й з цим випускники тих часів можуть посперечатися, бо за різні провини багатьох за вуха тягали).
Проте «покарання» за лінгвістичні проступки було більш «вишукане» – тих, хто розмовляв будь-якою іншою мовою, крім російської, принизливо називали неосвіченими. Тож ті, кому було важко опанувати чужу, а російська для дітей з родин, в яких спілкувалися болгарською, молдавською чи гагаузькою, однозначно була чужою, отримували такий собі комплекс меншовартості та другорядності. І будь що намагалися його позбутися, розмовляючи навіть з друзями на вулиці «ламаною» російською.
В деяких випадках доходило до того, що з новонародженою дитиною в родині батьки одразу починали розмовляти російською. Та змушували робити це власних батьків, які, якщо і отримували якусь освіту, то ще «при румунах». А рідною мовою домочадці розмовляли тільки коли дитини не було поруч. Якщо невістка чи зять в родині були «з руських», при чому «руські» могли бути українцями, білорусами і вірменами тощо, родина однозначно мала перейти на російську. Бо ж «прийма» болгарської мови не розуміє.
Як показала практика, багато людей різних національностей, потрапивши до болгарського села, мову на рівні спілкування опановувала за кілька місяців. Так, розмовляли кожен зі своїм акцентом, але ж розуміли оточуючих та могли пояснити, що їм потрібно.
Та звичайно ж ні вони, ні самі болгари вже чистою болгарською не спілкувалися, бо не мали змоги її чути. Та й бачити. Чи ви десь у бібліотеці у вісімдесятих книгу болгарською мовою зустрічали?
Практика показала й ще одну цікаву річ. Ті, хто жив у містах, і, приїжджаючи до батьків та дідусів у гості в село, намагався довести, що він «освічений-руський» на відміну від «селюків», після 1991 року раптово згадали про своє болгарське походження. Не всі, звичайно. А тільки ті, які зрозуміли, що завдяки графі «національність» у свідоцтві про народження можуть отримати «квиток» до Європи. Згадайте, скільки випускників міських шкіл тоді в екстреному порядку почали шукати курси болгарської і, спілкуючись вже «ламаною» мовою предків, відбули на навчання до Болгарії.
В селі ж думки розділилися. Хтось швидко вирішив теж їхати на навчання до Болгарії, тому старанно вивчав новий предмет в школі. Хтось вивчав його рівно настільки, аби отримати оцінку та не зіпсувати атестат.
А хтось за інерцією чи принципово повторював мантру про «нікому не потрібну сільську мову». І на додаток жалівся, що його бідну дитину змушують ще й українську вивчати. Тут вже, зрозуміло, мова про батьків. Тих самих батьків, яких самих колись змусили вивчати чужу мову. А зараз, щоб «не напружуватися», їм самим виявилося зручніше, аби дитина не вчила ані рідну, ані державну, «бо мама не зможе допомогти домашнє завдання зробити».
Чи має хтось моральне право звинувачувати людей, які не мали змогу вивчати рідну мову, а натомість були змушені вивчати чужу, в тому, що вони не володіють мовою предків? Складне питання.
Але наслідки багаторічного панування в регіоні російської мови ми зараз бачимо у всій красі. Проросійські політики десятиріччями всіляко спекулюють на тому, що для мешканців Бессарабії «надто складно вивчати українську». При цьому жоден з них не може пояснити, в чому полягає та відмінність української від російської, яка створює ці страшні «складнощі». Самі болгари за кордоном спілкуються один з одним російською, через що місцеві вважають їх росіянами. Навіть біженці в Болгарії, що мають болгарське походження, шукають роботу без знання болгарської. І здогадайтесь, якою мовою вони дають про це оголошення.
Ось і пані Райна, якій, ясна річ, зручніше спілкуватися болгарською, вимушена звертатися до болгар мовою країни, що стала причиною бід її односельців та співгромадян, і, як наслідок, і причиною її звернення. Тож закінчимо розмірковувати та повернемося до прохання нашої землячки.
«Звертаюся до всіх лощинівців, які зараз за кордоном – у Болгарії, Фінляндії, Чехії чи будь-де.
Нашому рідному селу потрібна допомога!
Необхідно купити та відправити до села трифазний генератор потужністю мінімум 6,5 кВт. Так, у селі є кілька генераторів, включно та завдяки зусиллям однієї чудової людини Manol Peykov. Але вони призначені для школи та дитячого садочка. Відповідно, вони там зараз і працюють.
Селу необхідний потужний генератор задля забезпечення напору води, тобто для того, щоб у людей була вода.
Тому, від імені мешканців села, я звертаюся до всіх лощинівців: давайте скинемося на генератор.
Ціна потрібного приладу близько 5000 левів (2500 Євро). Якщо, дай Боже, зберемо більше, віддамо до села на закупівлю продуктів для тих, хто цього потребує.
Хто готовий і хоче допомогти, пишіть у приватні повідомлення, і я скину вам реквізити.
Заздалегідь дякую всім!», – написала пані Райна.
Та, на додаток, попросила всіх своїх поділитися цим дописом з усіма, кого вони знають.
Враховуючи початок звернення, стає зрозумілим, що мова знову ж про лощинівців, які не перебувають у рідному селі. І цікаво, якою мовою писатимуть супровідний текст ті, хто перешле прохання своїм друзям-болгарам?
Діана ГЕРГІНОВА
