Моряк з Ізмаїльщини воює у складі «Сталевого кордону» і мріє повернутися після Перемоги в море
Діти моряків звикли до довгої розлуки з батьками. Втім, розлука через війну – це інше. Моряк Дмитро Марінеску з села Лощинівка Ізмаїльського району, як ніхто інший знає, що отримувати від сина листи зі словами «повертайся додому» – це найголовніша мотивація боротися за Перемогу. Про те, як він потрапив на фронт, де він воює зараз та що планує робити після Перемоги, наш земляк розповів команді Профспілки робітників морського транспорту України, передає інформаційне агентство «Юг.Today».
Дмитро не уявляє життя без моря та без своєї родини, але повномасштабне вторгнення змінило його плани – довелося взяти до рук зброю.
«У мене румунське прізвище – Марінеску. За історією Марінеско був моряком та першим ворогом Гітлера. Крім того, у мене морська сім’я: батько моряк і два його брати теж моряки. Можна сказати, що у нас пів екіпажу можна з родини зібрати. Ось я і вирішив піти в море. Професія моряка для мене це поклик серця. Для мене в морі спокійніше, ніж удома, тому що я точно знаю, що на мене чекає найближчі півроку або 4 місяці. А вдома – кожен день сюрприз», – розповідає Дмитро.
Моряк розповідає, що 23 лютого минулого року його батько списався з рейсу. У чоловіка почала боліти підшлункова, тож він вирішив трохи підлікуватися на березі.
«Ввечері я зустрічав його в аеропорту. О другій годині ми приїхали додому, у всіх настрій шикарний, а за кілька годин мене розбудила дружина і каже, що у нас «надзвичайний стан», а я відразу зрозумів – почалася війна. Я не тішив себе надіями, що це закінчиться за декілька днів, адже я готувався до цієї новини. Я коли був на судні, то в нас капітан був політологом. Саме він і розповідав, пояснював чого чекати. Усі його прогнози здійснилися», – згадує чоловік.
Дмитро каже, що день 24 лютого став днем, коли ти розумієш, хто справжній друг. У цій метушні мало було подбати лише про свою сім’ю, потрібно було ще допомогти родинам друзів. Багато моряків на той час були у рейсі, а їхні дружини з дітьми залишилися самі.
«Мені зателефонував мій товариш і попросив забрати свою старшу доньку з Білгорода-Дністровського. Вона там вчиться у медучилищі. О сьомій ранку їм сказали виїхати з гуртожитку, і у студентів почалася паніка. Маршрутки забиті, виїхати нічим. Ось я і поїхав їй допомогти. Коли ми поверталися додому, то ми одні їхали в бік Одеси, всі інші машини їхали навпаки з міста. Ну, це зрозуміло, ніхто не знав, що буде», – продовжує свою розповідь моряк.
Своє рішення приєднатися до ЗСУ чоловік називає усвідомленим.
«Але, на жаль, я мобілізувався не відразу. Я на той момент навчався заочно в магістратурі НУ «ОМА». Так збіглося, що я закрив сесію і одразу стався приліт по Лощинівці біля Ізмаїла, де ми жили з сім’єю. І я зрозумів, що часу чекати більше немає. Ось так я і мобілізувався. Адже мені потрібно захищати країну і разом із товаришами по службі вести її до Перемоги. Спочатку дружина була проти, але з часом прийняла моє рішення. Адже вона розуміє, що я це роблю для них, щоб у мого сина було майбутнє в Україні, щоб він зміг вчиться, працювати на батьківщині, а не на чужому континенті. Він до речі мені постійно надсилає листи разом із посилками. Пише, що сумує і що дуже чекає вдома з Перемогою», – ділиться спогадами Дмитро.
Зараз Дмитро Маринеску воює в складі Гвардії Наступу «Сталевий кордон». Головною мотивацією тримати зброю в руках називає свою родину.
«Можна навіть сказати, що це мій обов’язок перед ними, адже ми не повинні пропустити цю нечисть у наші краї. Потрібно зупинити їх там, де вони зараз», – впевнений наш земляк.
А ще Дмитро каже, що зараз дуже сумує за морем.
«Усе б віддав, щоб зараз пакувати речі в рейс. Щойно закінчиться війна, я поїду до рідних. А потім одразу займуся пошуками роботи. На судні вже й відпочивати буду», – ділиться планами і мріями моряк.
Підготувала Діана ГЕРГІНОВА
