Вирубуємо, бо садили наші батьки: у громаді півдня Одещини виник «лісосмуговий» прецедент
Кому належать полезахисні лісосмуги? За законом, то земельні ділянки, на яких вони розташовані, не належать лісовому фонду, а є землями державної або комунальної власності. І землі під ними можуть передаватися у постійне користування спеціалізованим державним та комунальним підприємствам. Тож лісосмуги аж ніяк не можна назвати нічийними, і тому користуватися ними можна тільки з дозволу власника.
Звичайно, мова не йде про те, що, працюючи в полі ви не можете сісти перепочити під деревами. Або прив’язати козу в лісосмузі біля городу, щоб вона травички поскубала. Бо та трава, звісна річ, відновлюється кілька разів на рік. Чого не можна сказати про спиляні дерева. Адже дерево до того стану, в якому воно може виконувати свою лісозахисну функцію, росте не один рік, і навіть не один десяток років.
Але це чомусь не бентежить багатьох мешканців громад, які розглядають лісосмуги саме як джерело безкоштовного палива і, керуючись принципом «нічиє, значить можна брати», приходять до таких місць з пилами та сокирами. Ба більше, знаходяться такі, що роблять «нічиє» джерелом власного заробітку.
Саме до таких односельчан звернувся сьогодні голова Лиманської громади Білгород-Дністровського району Василь Резніченко. За словами Василя Івановича, питання збереження лісосмуг в селах ТГ він взяв під власний контроль. І ті, хто й надалі пилятиме здорові дерева, мають бути готові до того, що в них вилучать і незаконно здобуту деревину, і техніку.
Жителів громади голова попросив готуватися до зими не ціною вирубки зелених насаджень. Натомість вони можуть без обмежень збирати у лісосмугах весь сухостій.
Відеозвернення голови цілком очікувано призвело до обурення коментаторів під постом. Чому цілком очікувано? Тому що подібні коментарі є абсолютно під всіма публікаціями, що тим чи іншим чином зачіпають тему незаконної вирубки дерев. Та й аргументи завжди подібні – немає чим опалювати житло, а людям потрібно якось виживати.
Але один з коментаторів під постом Василя Резніченко пішов далі і заявив, що голова громади не має права забороняти рубати дерева. І навіть пояснив чому – тому що він сам не має ніякого відношення до цих насаджень. Адже садили батьки та діди мешканців сіл громади, які на той час працювали в колгоспі. Тож чоловік висунув вимогу віддати посадки людям, а «влада нехай саджає нові, молоді, вже українські посадки». І до того ж звинуватив ту саму владу в тому, що саме через неї все навкруги розкрадається.
Шукати логіку в такому коментарі, мабуть, марно. Адже людина суперечить сама собі, закликаючи роздати навіть залишки того, що залишилось, нібито це не буде розкраданням. І зовсім не розуміє, що відновлення лісових насаджень – процес безперервний, це не будівля, яку можна зруйнувати і за кілька тижнів збудувати ще кращу.
Юридично права вирубувати деревину в лісосмугах, як ми вже з’ясували, мешканці громади не мають. Що ж до моральної сторони питання, то тут, здається, питання важче. Бо зрозуміло, що в кожного з мешканців села батьки десь працювали. Але ж чомусь ніхто не заходить на територію ферми чи елеватора зі словами «я розберу дах і заберу балки, бо тут працював мій дід». А чому? Певно тому, що в цього підприємства зараз є власник, якого можна якось побачити, чи, принаймні, дізнатися його прізвище. Тож право власності люди поважають.
На деревах же вивіски про власність не висять. А люди, за звичкою, вважають їх колгоспними, тобто нічиїми. В цьому, звісно, є великі недоробки чинної влади. Причому не тільки місцевої, а й державної, яка не веде потрібну просвітницьку діяльність і щодо інформування населення про право власності на такі «загальні» об’єкти, і щодо формування екологічної культури в цілому.
Але ж і люди, які живуть не в багатоповерхових будинках, а тут, на землі, мають розуміти, що вирубати все вщент – це власними руками наблизити екологічну катастрофу. Та тут є ще одне «але» – через відсутність лісосмуг постраждають в першу чергу фермери, чиї поля знаходяться поруч. І тут спрацьовує інший негласний девіз – «не моє – не жаль». А фермера взагалі не жаль, бо він «гроші лопатою гребе, а на нас наживається». Тільки після збору врожаю кожен в того фермера свою оплату на пай у повному обсязі вимагає.
Тож доки кожен не зрозуміє, що ми всі ми відповідальні за екологію, навряд чи щось у питанні збереження лісосмуг зміниться.
А насадження нових дерев – справа дуже корисна для суспільства. Тільки в більшості випадків, нажаль, ця справа, на відміну від вирубки, лишається лише в коментарях на сторінках соцмереж.
Діана ГЕРГІНОВА
