Про втрачену козацьку столицю буджацького степу
Коли ми говоримо про Буджак, в уяві постає край татарських орд, османських фортець та іноземних колоністів. Але в цій строкатій історії є потужна українська сторінка, про яку часто забувають. Це історія козацького центру в селищі Байрамча нині Білгород-Дністровського району, яку розповіли в Українському інституті національної пам’яті, передає видання «Південь сьогодні».
Це не просто локальна історія. Це розповідь про те, як українське козацтво, навіть після знищення Січі, намагалося відродитися і стати державною силою на наших південних кордонах.
Буджак після татар: Повернення козаків на «дике поле»
На початку XIX століття Російська імперія остаточно завоювала Буджак. Ногайські татари, що кочували тут століттями, були витіснені. Перед імперією постало завдання: як заселити та захистити цей величезний, стратегічно важливий і неспокійний край на кордоні з Османською імперією?
І тут Петербург згадав про козаків. Але не про тих, кого Катерина II жорстоко знищила у 1775 році, а про їхніх нащадків — задунайських козаків. Це були запорожці, які після ліквідації Січі не скорилися Москві й пішли за Дунай, на турецькі землі, заснувавши там Задунайську Січ.
У 1807 році, а потім масово під час російсько-турецької війни 1828-1829 рр., частина цих козаків на чолі з останнім кошовим отаманом Осипом Гладким повернулася з-за Дунаю на заклик російського уряду. Їм пообіцяли прощення, землю та відновлення козацьких вольностей в обмін на службу імперії.
Байрамча – столиця Усть-Дунайського Буджацького війська
Імперія дотримала слова, але лише частково. На землях Буджаку з цих козаків було створено нове військове формування – Усть-Дунайське Буджацьке козацьке військо. Його головним завданням була прикордонна служба вздовж Дунаю.
І саме Байрамча була обрана адміністративним центром, столицею цього нового козацького війська.
Що це означало на практиці?
Тут розміщувалася військова канцелярія: У Байрамчі ухвалювалися всі ключові рішення, що стосувалися життя війська.
Резиденція отамана: Тут перебував наказний отаман та військова старшина.
Центр колонізації: Навколо Байрамчі було засновано десятки козацьких станиць, куди розселяли козаків-задунайців та їхні родини (сучасні Старокозаче, Акмангит та інші).
Символ відродження: На короткий час Байрамча стала символом відродження козацької слави на українському Півдні. Це був доказ того, що козацтво як організована військова та суспільна сила продовжує існувати.
Кінець епохи: Чому козацтво знову зникло з Буджаку?
«Золотий вік» Байрамчі як козацького центру був яскравим, але, на жаль, дуже коротким. Імперія використала козаків для своїх цілей і, коли потреба в них минула, безжально ліквідувала їхню автономію.
Зміна кордону: Після перемоги у війні 1828-1829 рр. кордон Російської імперії просунувся далі на південь по Дунаю. Потреба в козацькому війську саме в Буджаку зменшилася.
Страх перед «мазепинцями»: Петербург завжди боявся вільнодумного українського козацтва. Ідея мати потужне, організоване українське військо на кордоні з Османською імперією та Балканами, де розгорталися національно-визвольні рухи, лякала царат.
Переселення на Азов і Кубань: У 1832 році значну частину Усть-Дунайського війська було перетворено на Азовське козацьке військо і переселено на узбережжя Азовського моря для боротьби з кавказцями. Пізніше їх нащадки опинилися на Кубані.
Так Російська імперія вдруге знищила козацьку вольницю, яка відродилася на півдні. Землі, обіцяні козакам, почали роздавати іноземним колоністам (болгарам, німцям, гагаузам).
Історія Байрамчі як козацького центру – це важливий урок і потужний аргумент у нашій боротьбі з імперськими міфами. Вона доводить, що Буджак – це невід’ємна частина українського історичного простору, де козацтво було державотворчим елементом. Вона викриває колоніальну суть політики Російської імперії, яка використовувала українців як інструмент для досягнення своїх цілей, а потім позбувалася їх. Вона повертає нам імена, таких як Осип Гладкий, та нагадує про тяглість нашої визвольної боротьби.
