На Покровському напрямку загинув захисник із Ренійської громади Володимир Жандаров: він у матері був єдиним сином
У Ренійській громаді знов біль втрати вірного сина України, воїна, патріота, земляка. Восьмого вересня під час бойового завдання у районі населеного пункту Грузьке Покровського району Донецької області загинув уродженець єдиного в Ренійській громаді гагаузького села Котловина Володимир Ігорович Жандаров.
Йому було лише 28. Володя був єдиною дитиною у матері. Одним із 35 котловинців, які захищають країну від агресора в лавах Збройних Сил України. І 37-м героєм Ренійщини, який повернувся із цієї російсько-української війни додому на «щиті».
Бракує слів, перехоплює подих від гіркоти втрат. Схиляємо голови, не стримуючи сліз. Володимир Жандаров народився 10 січня 1997 року. Закінчив у 2014 році Котловинську середню школу, а згодом Одеський коледж комп’ютерних технологій. Працював в Одесі в майстерні з ремонту комп’ютерної техніки. Був мобілізований до лав Збройних Сил у квітні 2025 року.
«Володя був чуйний. Дуже справедливим, тихим, скромним, порядним. Ніколи не лукавив, умів та любив дружити, любив щиро, без фальшу. У моїй пам’яті Володенька залишиться дуже тихим, спокійним, позитивним, життєрадісним, безвідмовним хлопцем. Боляче, дуже боляче втрачати таких хороших дітей», – говорить директорка Котловинського ліцею Прасковія Яківна Долапчи.
«Був щирим, товариським, харизматичним і безмежно любив життя. Він завжди мав багато ідей і планів на майбутнє. Сьогоднішня звістка про те, що Володя загинув ще 8 вересня і незабаром повертається до Котловини «на щиті», вразила всіх мешканців села та особливо тих, хто добре його знав. Він такий добрий! Йому б жити та жити… Проклята війна забрала молодого, сповненого сил та енергії хлопця. Це непоправна втрата для всіх нас, але насамперед для матері, яка одна його виховувала і для якої він був єдиною опорою та надією. Ще навчаючись у школі, як єдиний чоловік у родині, допомагав матері по домашньому господарству. А будучи студентом коледжу підробляв, де міг, щоб не тільки себе утримувати, а й матір фінансово підтримати.
Вийшло так, що батьки розійшлися, коли він був ще маленьким і мати переїхала жити до батьківського дому в Котловину, де Володя й жив із мамою та бабусею до закінчення школи. Нині навіть не можу сказати, де вони до цього жили.
Був спокійним, ніколи не встрявав у бійки, не йшов на конфлікти. Був учасником театрального гуртка «Теремок». Ми його запам’ятаємо поступливим, терпимим, скромним і дуже уважним до всіх. Вова шанував старших, учителів. З повагою ставився до молодших та своїх однокласників. Я ніколи не чула, щоб сварився з кимось, або грубо висловлювався.
Просто в голові не вкладається, що ми ніколи не зустрінемося. Останній раз випадково зустрілися у селі близько року тому, коли приїжджав у гості до мами, аби побачитись та допомогти. Як же витримати матері таку непоправну втрату? Втратити свого єдиного сина… Я не знаю, як це можна витримати. Мені боляче, дуже боляче. Як матерям, які втрачають своїх ще зовсім молодих синів?
Володя був дуже господарським, захоплювався з дитинства комп’ютерами. Нічим особливим не відрізнявся від інших учнів. У його класі, де я була класним керівником із п’ятого класу, навчалися і мої діти-двійнята – дочка та син. Із сином вони були добрими друзями. Часто Володя бував у нас удома. Дуже позитивною була дитина.
Ніколи не відмовляв, якщо просили допомогти. Він, як кажуть, муху не міг образити. Згадую про нього з теплотою та радістю, але мій розум відмовляється вірити, що його більше немає. Клята війна! Скільки молодих життів вона вже забрала. Жаль, дуже шкода, що Володі більше немає. Він планував створити сім’ю, але не встиг. Світла йому пам’ять! Володя за своєю натурою не був воїном, солдатом, але не ховався від призову на службу. Володя не хотів нікуди виїжджати зі своєї країни, де йде війна, але готовий був служити, творити.
Не повинно бути так, не повинні батьки та бабусі з дідусями ховати своїх дітей та онуків»,- не стримуючи сліз каже класна керівниця Героя з єдиного в Ренійській громаді гагаузького села Дейнека Ганна Василівна.
Говорять, що час лікує. Хто це сказав, не бачив великого горя. Не лікує, не гояться рани в серці, ми звикаємо жити з болем. Наші близькі ніколи не вмирають. Просто поруч бути перестають. Ангели все життя нас супроводжують. А їх любов із нами все життя живе.
Петро ХАДЖИ-ІВАН, фото надала Ганна ДЕЙНЕКА
