Ренійська громада провела в останню путь захисника України Олександра Локтєєва: що про воїна розповіли рідні, друзі, знайомі
Ренійська громада оплакує ще одного свого загиблого сина-Героя. Війна, з якою загарбницька росія прийшла на територію України, продовжує забирати життя як цивільного населення, так і наших військових.
6 вересня ренійці та гості міста, зустріли земляка-Героя Олександра Локтєєва на псевдо «Локі», який поклав своє життя на російсько-українській війні, а сьогодні сьомого вересня провели захисника в останню путь. Місто простилося з Героєм у день народження його матері.
Черговий прапор замайорів над новим міським кладовищем. Він, як і попередні, розповість вітрам про славу і безсмертя сина землі української, який навіки повернувся до свого рідного міста, віддавши за нас найдорожче, що мав, – життя.
Цього дня громада схилила голову в глибокій скорботі. Велике горе об’єднало всіх людей, які зібралися сьогодні спершу у дворі будинку, де Олександр жив з батьками, а потім на міській площі біля Свято-Вознесенського собору, щоб попрощатися зі своїм земляком, який, вірний присязі, проявивши стійкість і мужність, загинув ще 15 місяців тому – 9 червня 2024 року в районі населеного пункту Нетайлове Покровського району Донецької області під час виконання бойового завдання.
У Свято-Вознесенському соборі міста відбулося відспівування полеглого воїна. Після богослужіння процесія попрямувала до кладовища. Жалобну процесію по вулиці Вознесенській жителі міста зустрічали живим коридором з розгорнутими в руках синьо-жовтими прапорами, схиливши голови і ставши на коліна.
Народився Олександр 21 червня 1980 року. Він був другою дитиною в родині Геннадія Олексійовича та Марії Іванівни Локтєєвих. Закінчив десять класів шостої міської школи. З дитинства захоплювався технікою, тому після школи пішов навчатися на водія в Ізмаїльське професійно-технічне училище. Отримавши водійське посвідчення, трохи попрацював водієм у місті.
Після строкової служби в Збройних Силах України знову сів за кермо — у різних підприємствах Рені та Ізмаїла розвозив по магазинах різноманітну продукцію. Іноді підробляв на сільгоспроботах. Одного разу поїхав на заробітки навіть до Сочі, але за сімейними обставинами на прохання матері через рік повернувся додому.
У 2014-2015 роках служив в АТО. 8 квітня 2024 року його мобілізували. Через два місяці він загинув під час виконання другого бойового завдання. До 4 вересня 2025 року (офіційного підтвердження загибелі) перебував у статусі безвісти зниклого.
Коли 24 червня 2024 року старшій сестрі Наталії зателефонував офіцер зі стройової частини і повідомив, що солдат-стрілець Олександр Локтєєв загинув під час бою, але його тіло не змогли забрати з ворожої території, для його рідних і близьких та для всіх, хто його знав, це був шок. Ніхто не хотів вірити в погане, всі до останньої хвилини сподівалися, що він знайдеться, нехай пораненим, в госпіталі, може, в полоні, але знайдеться. На жаль… Четвертого вересня 2025 року прийшло офіційне підтвердження про його загибель.
Ось що розповідали мені про нього його вчителі, сусіди, однокласники, друзі, сусіди, хто просто добре його знав.
«Сашко був старанним учнем, брав участь майже у всіх шкільних заходах. Він з порядної родини. Батьки завжди цікавилися шкільними справами своїх дітей — Сашка та його старшої сестри Наталки. Сашко був невисокого зросту, спокійним, тихим, скромним, ніколи не лаявся і, на відміну від багатьох хлопчаків, не був забіякою, не вступав у конфлікти. Був поступливим, терпимим, дуже уважним до всіх однокласників і вчителів. Ніколи такого не було, щоб він сварився з однокласниками або грубо висловлювався. Він був дуже хорошим хлопцем. Дай Бог, щоб у кожній родині були такі діти, як він. А для вчителів такі вихованці, як Саша, – це справжнє щастя».
«Він був дуже хазяйновитим, ніколи не відмовляв, якщо його просили про допомогу. Згадую його тільки з теплотою і радістю, але мій розум відмовляється вірити, що його більше немає. Йому б жити, жити і жити. Проклята війна! Стільки молодих життів вона вже забрала…»
«Олександр завжди був життєрадісним, умів дружити, йому були притаманні скромність, ні в чому і нікому не відмовляв, якщо була потрібна його допомога. Був людиною слова. Я запам’ятала його як дуже світлу людину, уважну, щедру, а іноді й смішну. Він дуже любив життя і людей».
«У житті є люди, які роблять його веселішим і світлішим, які завжди готові поділитися з ближнім. Вони ніколи не лукавлять, дружать і люблять щиро, без фальші. У моїй пам’яті Сашко залишиться позитивним, життєрадісним, безвідмовним хлопцем».
«Він був працьовитим, дуже скромним і веселим, рішучим, щирим, харизматичним, вмів знаходити радість навіть у дрібницях, вмів згуртувати людей навколо себе. З ним було цікаво спілкуватися, любив і розумів гумор. З такими людьми легко і приємно. Війна забрала повного сил і енергії чоловіка. Світлі спогади про нього залишаться в наших серцях». Досі не можемо повірити, що його більше з нами немає. Поділяємо біль втрати з його рідними та близькими.
Геннадій Локтєєв: «Разом із сином померла і частина моєї душі»
Я вже два десятки матеріалів написав про героїв-ренійців, які загинули в цій проклятій війні, розв’язаній путіним. Здавалося б, вже можна було б і звикнути до чужого болю. Але нічого подібного – мені все складніше і складніше говорити, і тим більше писати про наших хлопців, які повернулися додому з війни на щиті.
Важко писати, серце болить, коли бачиш сльози татусів і мам, братів, сестер, посивілих дідусів і бабусь над труною зовсім ще молоденьких своїх хлопчиків. Не віриться, що вже більше ніколи не прийдуть, не обіймуть, не скажуть про свою любов… Неможливо знайти слова, щоб втішити тих, хто втратив свого сина, чоловіка, тата, брата, близького і єдиного надійного друга.
Коли я тільки збирався писати репортаж про прощання з 36-м героєм-ренійцем, вирішив для себе, що неодмінно зустрінуся з батьком Олександра Локтєєва і з його сестрою Наталією, щоб вони розповіли, яким він був сином і братом… Зізнаюся, мені знову було важко зважитися зайвий раз турбувати і без того змучених горем людей того дня (6 вересня), коли вони чекали додому сина і брата «на щиті». Але я все ж зателефонував Наталії Геннадіївні і був безмежно вдячний їй за те, що в ці неймовірно важкі для них скорботні дні вона погодилася зустрітися зі мною в редакції місцевої газети «Ренійський вісник» і коротко розповісти про свого брата. Я вдячний їй і за те, що вона організувала мені зустріч з батьком Геннадієм Олексійовичем, який ось уже п’ять років практично нікуди з дому не виходить через втрату зору.
Розмова була нелегкою для мене, і важко уявити, як було говорити про свого сина незрячому пенсіонеру-будівельнику, який ось уже п’ять років живе один, без дружини — у 2020 році після важкої хвороби її не стало, і який 15 місяців чекав на свого сина. Чекав і сподівався…
Говорив батько солдата зі сльозами на очах. Згадував той день, коли його дружина Марія Іванівна подарувала йому сина, як йому на роботі надали відгул, коли вперше взяв на руки Сашка, як відзначали з усіма друзями і близькими народження продовжувача роду Локтєєвих, як разом з дружиною повели його в садок «Чебурашка», а потім і в перший клас.
Згадував, як Сашко ще з дитинства любив возитися з технікою, просився сісти за кермо його «Таврії», як він умів дружити з сусідами, яким був трудоголіком. Як Сашко мріяв стати багатим, щоб жити, як він жартома говорив, «на широку ногу», як йому хочеться. «Скільки б він не заробляв, завжди половину грошей віддавав матері, – розповів Геннадій Олексійович. – Частину витрачав на себе. Зі своєї половини щомісяця певну суму відкладав на купівлю власного авто. І купив-таки стареньку биту «Копійку». Він її так відреставрував, що автомобіль мав вигляд кращий за нову. На жаль, незабаром у родині виникли фінансові проблеми і авто довелося продати.
«Різниця у віці між сином і дочкою становить 6 років. Для мене та моєї дружини, Марії Іванівни, яка покинула нас після важкої і тривалої хвороби у 2020 році, Сашко і Наталка були постійними помічниками вдома. Оскільки ми завжди були зайняті – працювали на різних підприємствах. Я будівельником на бетонозаводі в «Чорноморгідробуд», а дружина старшим майстром на Ренійському елеваторі. Її всі поважали. Сашко був дуже теплим, душевним хлопчиком. Відрізнявся своїм добрим серцем. З раннього дитинства захоплювався різними залізяками, машинами. Знав, що ніколи не можна ображати слабких, що треба поважати старших, батьків. Був дуже прив’язаний до мами з сестрою, вони ж м’якші за характером.
Наш синок завжди був дуже чуйним, гостинним. Був дуже променистим, усміхненим, світлим.
Хотів би зазначити, що Саша зі шкільних років любив проводити час з друзями. Після школи деякий час дружив з дівчиною Наталкою. Вони чомусь через деякий час розлучилися. Потім довго у нього нікого не було. Коли працював в Ізмаїлі водієм, почав зустрічатися з дівчиною на ім’я Майя. Але сім’ю так і не створили, і вони розлучилися. Я десятки разів його питав, коли одружиться і подарує нам онука. А він знову жартома: «Якщо так сильно хочеш, то я приведу в дім жінку з кількома дітьми». У нього було багато друзів. Вони його поважали за його лагідність відкритість, доброту, порядність.
Ви знаєте, як би йому не було важко, він ніколи не скаржився. Завжди і всім говорив так: «Все буде чудово». Сашко був для сестри, для нас з дружиною уособленням надійності, сили, мужності, честі, доброти, порядності. Зазначу, що він з донькою дуже схожі за своєю життєвою внутрішньою позицією. Вмів прощати образи і завжди все своє життя намагався робити людям добро.
Що тут можна сказати – у мене вже немає сина. Разом з ним померла і частина моєї душі. Думаю, що не тільки моєї, але й дочки. Моє серце розривається на шматочки. Я любив його і завжди буду любити. Ніколи не думав, що після смерті дружини, поховаю і свою дитину.
Дякую Наталці із зятем. Вони подарували нам з Марією Іванівною трьох прекрасних онучок, а середня онука Ярослава вже двох правнуків.
Сашко прожив своє життя як зміг. Вважаю, що гідно.
Господи, нехай вже закінчиться ця війна! Вона забрала у нас Сашка, вона забирає сотні тисяч таких же, як він, кращих з кращих, майбутнє української нації.
Наталія Мунтяну: «Я вдячна своїм батькам за те, що вони подарували мені такого брата»
Ми зустрілися з Наталією Мунтяну в редакції. Ви не повірите, але вперше за майже півстоліття журналістської роботи я не знав, з чого почати нашу розмову… На допомогу прийшла і сама Наталія. «Ви знаєте, ми б хотіли, щоб у вашій статті були опубліковані дитячі та шкільні фото Саші, фотографії, коли він проходив строкову службу. Ми хочемо, щоб він залишився в пам’яті тих, хто його знав, таким, яким він був за життя. Таким, яким він дивиться на нас з цих фотографій з сімейного альбому…»
Не буду вдаватися в подробиці всього, що вона сказала. Наведу лише деякі уривки з її спогадів.
«По суті, я була постійним помічником своїх батьків у його вихованні. Сашко був дуже теплою, щирою дитиною. Він відрізнявся добрим серцем. Мій брат був і залишиться для мене Героєм. Навіть його товариші по службі, з якими він провів останні місяці, давали про нього найкращі відгуки. Брат ділився зі мною своїми почуттями та досягненнями. Я дуже пишаюся тим, що батьки подарували мені такого брата. Сашка мобілізували на фронт так само, як сьогодні мобілізують більшість чоловіків призовного віку. Він пробув у навчальному центрі в Балті трохи більше місяця. А звідти його відправили безпосередньо на передову в Донецьку область.
У першому ж бойовому завданні отримав контузію. Коли я востаннє розмовляла з ним по телефону 8 червня минулого року, він довго не міг говорити – йому потрібно було готуватися до «виходу на нуль». «Вибач, сестричко, мене кличуть. Тут дуже гаряче. Шансів, що я повернуся з цього завдання живим, мало. У командування підрозділу є твій номер телефону. Якщо щось зі мною трапиться, вони тобі повідомлять. Якщо я повернуся, я зателефоную сам. Він не подзвонив… Я почала писати йому смс, але він мовчав. Привітала його 21 червня з Днем народження. Він промовчав… І лише 24 числа зателефонував офіцер з підрозділу і сказав, що Сашко загинув ще дев’ятого числа. Їхня група потрапила під мінометний обстріл. Він першим отримав важке поранення в ногу і впав. Зібравши всі сили, підвівся. Але потім отримав друге осколкове поранення. Також поранення отримав ще один побратим. Але оскільки у Сашка була сильна кровотеча і шансів вижити у нього не було, його відтягли до дерева, залишили там і почали рятувати побратима, якого було не так сильно поранено, до наших позицій. Дмитро, так звали того молодого солдата, тоді був врятований. Лише згодом я йому зателефонувала. Він і розповів, як все тоді було. Повернутися за братом не було можливості. Спочатку через постійні обстріли, а потім через те, що ворог пішов у наступ і наші відійшли. З того часу він вважався зниклим безвісти. Але ми сподівалися, що він все-таки вижив і перебуває в полоні. Але коли нещодавно пройшов обмін тілами загиблих, серед них опинився і мій брат. І з числа зниклих безвісти його перевели до загиблих. Його телефон, навушники, військову форму, рюкзак нам надіслали поштою. Загалом, все, що лишилось в підрозділі, коли він пішов на своє друге, і останнє завдання. Сашко не хотів іти воювати, але й не ховався. Так і казав: не хочу, але не буду ховатися, якщо мене заберуть, я піду. Він не був боягузом. І я пишаюся своїм братом. Він був хорошою людиною і справжнім чоловіком, іноді зі своїми слабкостями.
Скільки горя, скільки сліз має бути пролито, щоб ця війна закінчилася! Я дуже хочу побувати на місці, де загинув мій брат. Звичайно, зараз це неможливо, але хотілося б, тому що залишилася частина його тіла, там він попрощався з життям… А може, не встиг, бо все сталося дуже швидко…
Шкода, дуже шкода, що вже немає цієї чудової людини. Світла йому пам’ять!»
Нестерпно боляче втрачати таких хлопців, бачити гіркі сльози родини, смуток друзів і товаришів по службі. Жодні слова втіхи не зменшать біль їх втрати. Нехай же наша пам’ять не зрадить наших Героїв, не дасть забути нам і майбутнім поколінням ціну свободи нашої боротьби за незалежність України. Спи спокійно, Солдате! Ми в неоплатному боргу перед Тобою. Добра і світла пам’ять і земний уклін Тобі і вдячність за твій подвиг, який назавжди залишиться в наших серцях. Нехай Господь Бог допоможе батькові, сестрі, племінницям, друзям – всім, хто його знав і любив, перенести цю важку втрату! Згадаймо в молитвах Олександра і всіх, хто вже не побачить схід і захід сонця. Помолімося і будемо вірити тим, хто сьогодні бореться за те, щоб схід сонця побачили майбутні покоління.
Петро ХАДЖИ-ІВАН, фото автора та із сімейного архіву Наталії Мунтяну
