І один у лісі воїн: як Дід-гранатометник вижив після ворожого удару і повернувся з полоненим

Гранатометник ЗСУ з позивним Дід, ветеран АТО і боєць 107-го батальйону 63-ї окремої механізованої бригади вижив після ворожого удару, залишившись наодинці в лісі. Він провів кілька діб на ворожих позиціях і зміг повернутися до своїх, привівши полоненого росіянина.

У цивільному житті Павло — звичайний 54-річний будівельник із Вінниччини. А під час війни відчайдушний гранатометник 107-го батальйону, сержант із позивним Дід. Він пройшов АТО, воює з перших днів повномасштабного вторгнення і не збирається зупинятися. Навіть після того, що трапилося з ним 5 листопада 2024 року. Розповідь Павла на сайті ТЕКСТИ.org.ua оприлюднив пресофіцер 63-ї окремої механізованої бригади Сергій Болотніков, передає видання «Південь сьогодні».

Далі пряма мова Павла.

Сам у лісі

Надійшов наказ — висунутися на позиції. Нас пʼятеро. Виїхали близько девʼятої вечора. Підʼїжджаємо до окопів, метрів пʼятдесят залишилось, і по нас починають працювати скидами. Я вискакую з машини і бачу перед собою спалах, потім одразу ще один — і темрява, знепритомнів.

Не знаю, скільки часу я так пролежав. Але коли очухався, то перше відчуття — страшенно болить голова. Осколок залетів у щелепу під вухом. Ну й праву руку посікло, палець розірвало, але то таке — взяв аптечку, якось перемотав. Перевірив ноги — цілі, слава Богу. Інакше мені був би капець.

Озираюсь, а довкола нікого. Взагалі. Ні тих, із ким я їхав. Ні в окопах. Ні рації. Навіть машини немає. Це вже потім я знайшов її, коли повертався, метрів двісті в наш бік. Хлопці намагалися ще втекти від обстрілу, але машину теж потрощило. Моєму взводному так пошматувало руку, що її довелося відтяти, як я пізніше дізнався. Що з рештою пацанів, досі не знаю, вони були з іншого бату.

Як мені потім розповіли, пригнав евак і всіх забрав. Неподалік лежав 200-й — вони подумали, що це я, у темряві особливо не розберешся. І вони ж не по гриби приїхали — часу на пошуки немає.

Я заліз у бліндаж… Такого страху в мене ще не було. Очко стискалося так, що словами не передати. Коли шарашать КАБи, гради, танчики — це все страшно, але не так, коли залишаєшся сам. Це найгірше, що може бути на війні. Якщо поруч побратим, на душі завжди легше.

Вода і цигарки

Повертатися вночі було б важко — нічого не видно. Вирішив перечекати. Але вдень знову почала гасити арта, дрони літали, а ти ж не знаєш, чиї вони. Ризиковано. Треба було висуватися по сіряку. Тоді шанси хоча б 50/50 — або помітять, або ні. Води на позиціях було достатньо. Пачку цигарок випадково знайшов, пощастило. Це мене тримало на плаву.

Сиджу собі, пʼю-курю, курю-пʼю. Аж тут раптом чую голос: «Єсть кто?». Серед наших є кілька хлопців, які говорять російською. Але тут прямо було чути по акценту, що це не наші. Я, недовго думаючи, кажу: «Єсть-єсть! Захаді!». І запобіжник знімаю… А він кричить: «Я рускій, прішол сдаваца!». Думаю, йоб твою мать, оце я в сорочці народився. Він ще й здоровий кабан такий, під два метри. А я метр пʼятдесят. Навіть без зброї він міг би зі мною розібратися.

Полонений

Впустив його в бліндаж, посадив у куток. Виявилося, він зек. Все, думаю, триндець мені, десь на секунду проморгаю — і мені шию скрутить. Ну або це якийсь хитрий маневр, щоб мене відволікти, а зараз зайде ціла група москалів. То я, як той ховрашок, постійно виглядав із бліндажа, чекав гостей.

Але він був теж поранений, ще й контужений. Наші тоді якраз файно їхні позиції і логістику розбирали. Каже, у них там ні їжі, ні води не було, от і не витримав, вибрав полон.

Пʼята година вечора, майже темно. Ну, думаю, треба йти. Думки різні були, бо він мене дуже затримував — ішов повільно, ще й після контузії не чує ніхріна, тому кричить постійно. Кажу: «Морду закрий!». А сам думаю: зараз його тихенько пристрелю до бісової матері і все, інакше нас обох видасть своїми криками. Він наче відчував це, благав: «Нє стрєляй! Я тєбя прашу, нє стрєляй».

Тоді в мене й обірвалося все всередині, я не зміг. Це не так просто — вистрілити в живу людину, коли ти її бачиш перед собою, ще й без зброї. Та й, думаю, краще вже вдвох іти — може, як гаситимуть, то по ньому цілитимуться.

Пройшли ми приблизно три кілометри. Пощастило, що нас не засікли, — москалі чи то вечеряти посідали, чи що, але обстрілів майже не було. Вже були близько до наших позицій. Але темно, не знаєш, як правильно підійти, щоб наші ж не пристрілили. Йти і постійно кричати «свої» теж не будеш, і чорт його знає, чи почують.

Рятівний евак

Тут мені знову пощастило — назустріч їхав евак забирати 200-го. А медбрат — мій давній знайомий, він одразу мене впізнав. Медики кинулись і до того москаля. Коли сказав, що це полонений, то вони охрініли там усі.

Аж тоді в мене очко розжалося. Такі емоції були… Думав, серце вискочить. Відчуття, наче це все був страшний сон, а зараз казка якась. Бог дав мені цей шанс — і я ним скористався.

Росіянина забрала наша розвідка, мені надали першу допомогу і відвезли в лікарню. Витягнули більший осколок, а дрібні залишилися в мені. Зараз проходжу реабілітацію і скоро назад, тут без варіантів. Якби хотів втекти, то вже давно втік би. Не маю я права.