Сергій Гнезділов: «Мені не залишили інших методів вирішення проблеми, окрім СЗЧ»
Український військовий і громадський активіст Сергій Гнезділов, який минулого вересня публічно самовільно залишив військову частину, щоб привернути увагу до потреби встановити терміни служби для мобілізованих, після звільнення судом від кримінальної відповідальності повернувся на службу. Чи змінилося після повернення ставлення до нього в рідній частині, чому взагалі 19-річний студент кафедри журналістики вирішив піти до війська, як уродженець півдня Одещини перед тим наважився на навчання у Львівській політехніці, – з’ясовував Рarlament.ua, передає видання «Південь сьогодні».
«Щоб бути українцем – треба чимось пожертвувати»
«Я з Одещини – зрусифікованого регіону, де українська культура, література, та все українське – воно взагалі було не в фаворі. І для моїх батьків, усіх друзів говорити українською було якось… неканонічно. А тим паче їхати навчатися у Львів – це видавалося дивним вибором, тоді як був Харків, Київ, Одеса врешті решт. На сьогодні можу сміливо сказати, що після вступу 99% моїх знайомств і коло мого спілкування радикально змінилися.
Коли я навчався на першому курсі, від редакції, де я працював, отримав завдання – інтерв’ю з академіком Юхновським. На той час йому було вже за 90. Це той, хто творив незалежність, був співавтором Конституції України, співзасновником львівського «Меморіалу» (однієї з перших Всесоюзних антикомуністичних організацій), товаришував з антикомуністами і робив усе для того, щоб тюрма народів (СССР) перестала існувати.
У розмові пан Ігор мене запитав: ким ти хочеш бути, на кого навчаєшся? Ну я і відповів, що вчуся на журналістиці. Тоді він уточнив: журналістика – це не професія в класичному розумінні цього слова. А ти журналіст чого саме, якої сфери? І тоді це запитання поставило мене в певний ступор. Бо справді: просто писати – це не професія. Важливо, про що саме ти пишеш, з яким бекграундом. Щось треба мати за плечима, щоб бути журналістом. І це було певне прозріння…
У моєму бекграунді на той час я розумів, що на Одещині Україна дуже номінальна. І ми з Ігорем Рафаїловичем говорили, що бути українцем – це не просто вибір. Щоб бути українцем, треба чимось пожертвувати. І в час, коли в країні триває війна, ти не можеш бути приналежним до нації, якщо ти з цією нацією не був в окопах.
Напевно, тоді це був такий максималістський крок, та я справді вважав, що треба проявити себе, як частину нації. І от після цієї розмови я пішов у військо. Підписав трирічний контракт. Я розумів, що війна триває, з 2014-го року. Що я підписую контракт у піхотній частині – і фактично опиняюся «на нулю».
Тож тоді, у 2019-му, коли ми заїжджали в Піски – то трохи навіть перехоплювало подих від вигляду зруйнованих будівель, і я розумів, що ось така вона – війна. Що я приїхав на війну…»
«Наша найбільша проблема – відсутність чіткого плану. Ми наш план щоразу хаотично коригуємо»
Сергій Гнезділов пішов до війська добровольцем, взявши академвідпустку в університеті. Брав участь у боях на Донеччині, включаючи Піски та Бахмут. І весь час належав до однієї військової бригади.
«Я не був у якихось «привілейованих військах». Моя служба розпочалася в 56-й Маріупольській бригаді, і тут я залишився. Спочатку був на звичайній піхотній ролі – десь півтора року, потім мене забрали в розвідку, згодом з’явилася аеророзвідка… Але я все одно пов’язаний з піхотою і ніколи з неї не вилазив, так би мовити. Все, що ми робили – було з піхотою або для піхоти.
Та врешті хтось мав просто встати і сказати про несправедливість стосовно тих, хто тривалий час там, на фронті. І я це почав казати: у подкасті, який ми більше року тому запустили, постійно намагалися зрушити це питання з мертвої точки.
Чіткі терміни служби, ротації неможливі без посилення мобілізаційних заходів, без грамотної мобілізації населення, без адекватних артикулювань до суспільства. Тобто можна говорити суспільству «за вас там хтось воює і він буде воювати» – це одне. А коли кажемо, що «війна – надовго, це ексзистенційна війна, і воювати доведеться кожному» – це інше, і це правда. Правда – коли наголошуємо, що ізраїльський принцип мобілізації суспільства – єдино правильний у нашій ситуації. Та держава обрала, на жаль, інший шлях: почала розповідати, що «ось є наші хлопчики, вони воюють, вони герої», і в той же час запускати систему широкого бронювання, вигадувати терміни на кшталт «економічного», «культурного» та інших фронтів. І це заклало серйозні ризики, результат яких ми зараз бачимо і про які я говорив давно, ще тоді у вересні. Зараз, уже після мого звільнення це очевидні речі, які ніхто не заперечує.
Свіжооприлюднені умови ймовірної «мобілізації 18-літніх» – це лише і виключно поглиблення кризи. Думки про це військовослужбовців, які просто-таки «підірвали фейсбук» після прийняття цього рішення, демонструють очевидне: кризи це не вирішить. Чому? Тому що у війську дуже багато людей, які служать уже тривалий час. І вони бачать оцю нерівність у залученні інших громадян до війська. Замість того, щоб сказати «так, ми йдемо непопулярним політичним шляхом, знижуємо мобілізаційну планку до, наприклад, 21-го року» – держава починає танцювати, грати в якісь ігри типу «добровільної мобілізації». Це, звісно, створює певні ризики. Підписання короткотермінових річних контрактів – незрозуміло ж, як воно буде працювати. Бо, наприклад, мій контракт – до кінця воєнного стану, а тут людина приходить підписувати – і в неї вже є чіткий термін служби. Але яким це буде чином, на яких підставах? Є незрозумілі обіцянки у публічному просторі, і немає реального механізму їх реалізації.
Реформа ВЛК, яка була проведена перед Новим роком, насправді вирішила проблему лише частково. Тепер фахівці медико-соціальної комісії призначаються анонімно, і «клієнт» не знає, хто розглядатиме його питання. Але це рішення запізніле. Всі, хто міг – уже заплатили і виїхали. Ми вже досягнули рівня, коли можемо «вносити в цифру», робити це все електронно – але лише після безлічі скандалів, коли для всіх стало очевидним, що так воно не працює і треба щось міняти. Ми чомусь не випереджуємо проблему, не беремося за її вирішення на етапі зародження – а вже після гучних скандалів у медіа, після жорсткої реакції людей. У нас немає чіткого плану – ми його хаотично коригуємо, і це наша найбільша проблема».
«Нинішня держава, при всій її кволості, боїться появи нових Стусів»
Чи страшно було йти в СЗЧ?
«Як казали представники спецслужб, які спілкувалися зі мною уже після мого звільнення (а в мене була ціла низка таких неофіційних зустрічей постфактум), я ще занадто молодий і в мене ще немає відчуття того страху, який би мене застопорив і змусив сісти і подумати: робити це чи ні. У мене завжди так було в житті: якщо я бачу, що хтось мусить встати і сказати, що «король голий!», а таких людей нема (ціле оце узагальнене «правильне і доцільне» «громадянське суспільство», яке я вже почав тихо ненавидіти, не каже!), то значить, така вже доля: мушу я встати і це сказати.
До того, як я публічно заявив про СЗЧ, багато хто знав уже, що я це зроблю, і мене відмовляли. Уже й пропонували і в тил перевести, і посаду якусь… Тож це скоріше була не боротьба зі страхом, а були внутрішні сумніви. Так, я встану і скажу – але це призведе до певних наслідків. Я буду не в фаворі певний час, на мене дивитимуться як на неконтрольовану людину, з якою неможливо домовитися. Але я зробив те, що мав зробити, і не шкодую про це. А в фаворі чи не в фаворі – то вже історія розставить по місцях».
Чи цікаво було змагатися зі спецслужбами, це була певною мірою така «гра»?
«Ні, я не граю в ігри. Я розумів, що після такої заяви в держави залишається два шляхи: перший – вона визнає, що вона дійсно помилялася і їй треба сідати за стіл з суспільством і говорити, або другий – мене заарештують. І звісно ж, я розумів, що на перший варіант припадає менше 5%. І зважаючи на деградацію, яка відбувалася з державними органами і громадянським суспільством від 2019 року, я розумів, що мене заарештують.
Я не дуже-то й переховувався. Поїхав до своїх друзів у Вінницю на кілька днів, і у мене в планах було за короткий час повернутися до Києва і здатися. Але у спецслужб же також була інформація про мої плани, і саме тому й відбулася «сценка на випередження»: що от, мовляв, ми «прийняли» такого серйозного злочинця. Бо якби я ще й прийшов і здався – це взагалі би виглядало якось… нецікаво щодо них. Звісно ж, вони поводилися чемно. Я впевнений, що українська держава при всій свої кволості і імбецильності, яка зараз панує при Зеленському (а по-іншому це не назвеш, це такий стиль державного управління) – її представники дуже бояться появи нових Стусів чи подібних явищ. Тому роблять усе, щоб такого не виникало. Хоча, санкції проти Петра Олексійовича Порошенка, цей фактично «вистріл собі в ногу», демонструють, що вони просто ще не зрозуміли, що натворили. Так і в історії зі мною – вони могли би вийти набагато чистішими, справедливішими. Натомість – намагалися завищити криміналізацію статті, дати не 5-7 років в’язниці, а 8-12. Тобто грали доморощеного авторитариста, під якого написаний закон. І це найгірше – що у нас у країні намагаються не виконувати закон, а крутити ним, як дишлом. Крутили-крутили – нічого не вийшло, і тоді зрозуміли, що доведеться хлопчика випустить…»
«Мені не залишили інших методів вирішення проблеми, окрім СЗЧ»
Буде неправдою казати, що все оточення Сергія Гнезділова одностайно підтримало його СЗЧ. Були й ті, для кого цей обраний ним метод донесення вимог до влади неприйнятний. І якщо позицію одних Сергій приймає безумовно, то до інших має питання.
«У мене немає жодних претензій, наприклад, до Світлани Поваляєвої (українська письменниця, журналістка, мати громадського діяча і полеглого військового-добровольця Романа Ратушного – Ред.), яка категорично не підтримала моє рішення про СЗЧ. Тому що вона народила, виростила і втратила одного з найкращих синів України. А її другий син продовжує служити в окопах (На жаль, 27 лютого старший син Світлани Поваляєвої Василь Ратушний також загинув – Ред.). По-друге, вона ставить питання патріотичної доцільності вище того, що кожній людині мають бути забезпечені її права. Це її справа, і я ніколи в житті не буду її засуджувати.
Більшу увагу я би звернув на те, що були військовослужбовці – Масі Найєм, наприклад, чинний військовослужбовець – які казали, що я говорю правду, але методи мої неправильні. Я тоді в нього питав: «Масі, а які методи мені залишили? Мені ж не залишили інших методів. Я ж два роки ходив по круглих столах і виголошував свої пропозиції… Але на це не зважали». І це проблема насправді чинної влади. І це точно не наближає нас до перемоги. Масі – співзасновник однієї з найбільших ветеранських правозахисних організацій «Принцип». А що він зробив для того, щоби проблема була вирішена? Нічого. То якщо ви нічого не робите, а хтось інший бере і робить, а ви ще й критикуєте його методи – ну то шановні, ви маєте визнати, що ми реально опинилися в ситуації, коли держава вперто ігнорує будь-які запити, елементарні потреби, і водночас із цим ми не можемо впливати на державу – бо, бляха-муха, незаконні методи!»
Підготувала Діана ГЕРГІНОВА
