Трагічні історії одеситів, чиє дитинство проходило в гетто під час Голокосту
27 січня увесь світ згадував жертв найжорстокішого масового геноциду – Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту. Зокрема свідками та жертвами цих подій стали мешканці Одеського регіону, чиї історії нікого не полишають осторонь. Цього року у цей день журналісти «Суспільне Одеса» поділилися історіями двох одеських євреїв, які особисто розповіли про пережиту трагедію, що зберігається в їх пам’яті крізь роки, передає інформаційна агенція «Юг.Today».
Людмила Клейнер та Юрій Парфьонов наразі пенсіонери, що продовжують мешкати в Одесі. Частину свого дитинства євреї за національністю провели ув’язненими в одеському гетто.
Людмила розповідає, що у цей день пам’яті жертв Голокосту вона планує довго гуляти вулицями, де зростала.
«Навпроти мене будинок №5, де я прожила більшу частину свого життя. Ми переїхали сюди ще до війни. Я була зовсім маленькою, немовлям. Улюблений дім, все дитинство минуло там. А потім все пішло інакше».
Людмилі було три з половиною роки, коли двірник здав її з матір’ю у гетто. Каже, що тоді двірник видав усіх, хто жив пристойно, щоб мати можливість пограбувати квартири мешканців. Тоді мати Людмили намагалася врятувати доньку – казала та зазначала в усіх паперах, що вона народилася від іншого батька, бо справжній батько Людмили був євреєм:
«Мама згадувала, коли прийшли за нами і щось казали… А мама писала в усіх паперах, що я 1937 року народження, що я не від цього тата, а від якогось попереднього. Коли прийшли забирати нас у гетто, мама плакала, а згодом розповідала, вона казала: «Ви ж знаєте, дядьку Івану, вона 1937 року народження, вона жне Борисова донька». «Жиди!»,- так він горлав».
Каже, що навіть пам’ятає, як мати плакала, одягаючи дитину того дня:
«Мама мене посадила на стілець, вона мене одягала, голосно кричала та плакала. Мама плаче, а вона була рушійною силою у моєму житті. Я підіймала руку, намагалася повернути до себе її обличчя, але вона була залита сльозами, відкидала мою руку. Я це пам’ятаю».
Татко Людмили Клейнер був євреєм, тож, з самого моменту окупації Одеси та початку обшуків, родина ховала його всередину великого дивану в квартирі. Згодом її мати знайшла спосіб його вивезти з міста – домовилася з кучером, який возив у місто воду, бо водопостачання тоді в Одесі не було. За каблучку її бабусі вдалося перевезти чоловіка у величезній цистерні для води в катакомби. Проте катакомби були виявлені на початку 1943 року румунами, і туди почали запускати газ. Тоді батько Людмили проживав в Усатовому у її тітки, яка також мала дитину – сина-підлітка, в той час, як її чоловік був на фронті. Не бажаючи залишатися загрозою для цієї родини, батько Людмили пішов вночі. На жаль, чоловік таки натрапив на румунський патруль, який схопив та відправив його у гетто в Миколаївській області – Сливиного.
«Розстрілювали всіх. Визначали: оці завтра, оці трохи згодом. У Сливиному разом з моїм батьком залишалося 27 людей. Вони теж готувалися до розстрілу», – каже Людмила.
Жінка пам’ятає розповіді матері про те, що у гетто матерям, які не були єврейками, пропонували залишати дітей, і були ті, що погоджувалися.
«Мама згадувала, коли нас виводили на прогулянку, а ми ж були в одному гетто, біля вбиральні завжди лежали трупи маленьких дітей. Матері думали, думали й багато хто залишав дітей. Їх травили й вкладали штабелями. Мама розповідала, коли ми всі збиралися, згадували – усі плакали. Як мати може залишити свою дитину? Залишали, і ці діти всі гинули».
Людмила поділилася, що досі пам’ятає страх, який відчували тоді у гетто, пам’ятає як хапала мати за коліна, аби сховатися.
«У мене донині мурахи по шкірі від цього. Ти не розумієш, що відбувається. Це закарбовується на все життя».
Якось її тітка Нюся відвідала квартиру родини та забрала звідти кожушок матері Людмили. Жінка часто приходила навідати їх до гетто, передавала їжу, а одного разу їй вдалося домовитися з постовим румуном – він забрав кожушок, а Людмилу передав тітці Нюсі через діру у паркані:
«Вона мене відвела на Слобідку, до своїх друзів. Я там перебувала до визволення Одеси».
Каже, що пам’ятає, коли містом румуни розклеїли оголошення – усім євреям наказали з речами зібратися на певній вулиці біля однієї школи. Зазначає, що школи тоді пустували. І ось дядько Людмили – Моня, вирішив піти, щоб не бути розстріляним, як погрожували.
«Мама згадувала, як вона вперше принесла туди передачу Це було жахливо: паркан, школа, заарештованому треба було вийти із цієї школи та підійти до паркану, щоб отримати передачу. Його били, починаючи від виходу із цієї школи, аж до огорожі. І моя мама кричала: «Моне, стій на місці, не йди!». За це її побили палашами. Вона уся була залита кров’ю. Я навіть пам’ятаю, що у неї від цього на щоці рубець залишився».
Коли її мати вкотре прийшла з передачею – не побачила жодної людини. Тоді перехожа розповіла, що у гетто нікого немає. Людмила каже, що тоді всі гетто області були спустошені, а майже 25 тисяч ув’язнених було спалено на порохових складах. Наступної доби у повітрі міста відчувався гар.
Коли Людмила знову побачила матір, з моменту розлуки минуло два роки – вона її не впізнала:
«Я маму не впізнала. Я плакала, у мене була істерика. Наче чужа жінка прийшла».
Юрій Парфьонов втратив свою матір майже одразу при затриманні, у 1942 році, коли йому було всього півтора року. Його матір Глідер Шифра Ісаківна була єврейкою їх відправили до «сегуранції» – румунської поліції:
«Мати тримала мене на руках. Розпочався допит тому, що вона мала документи на прізвище Парфьонова. І вони допитували її єврейка вона чи ні. Мати тримала мене на руках. Коли мене схопили, я впав на підлогу, а мати кинулась до цього поліцая. Він її застрелив. А я залишився на підлозі», – про це Юрій дізнався від кухарки, яка в них працювала, вже після війни.
Тоді хлопчика разом із братом відправили до табору. Одного дня він опинився серед тих, кого відправляли на знищення, проте завдяки небайдужим сталося чудо та дітям вдалося вижити:
«Одного разу, коли виводили людей, дітей, щоб відправити етапом, нас підхопили люди, які там були, євреї. Мене несли на руках тому, що я дуже погано ходив, оскільки захворів. Там стояли люди, вони знали, що сьогодні виходитимуть колони на знищення до «сортувальні». Мене, мого брата та інших дітей кинули до натовпу. Охорона не всіх помітила. Так, усі п’ятеро дітей – дівчинка та четверо хлопчиків – залишилися живими».
Кожного року 27 січня Юрій та Людмила разом із іншими приходять на мітинг біля меморіалу на згадку про жертв Голокосту 1941 року в сквері «Проти забуття» на Люстдорфській дорозі. Як зазначали в Одеській міськраді, 22 жовтня 2021 року відбулося закладання капсули часу на місці меморіалу з посланням для наступних поколінь. Саме на цьому місці на порохових складах у ніч на 23 жовтня 1941 року було живцем спалено 25000 одеситів, переважно єврейської національності.
«Ми покладаємо тут квіти, і говоримо про те, щоб це ніколи не повторювалося», – каже Юрій.
Людмила додала, що вони віддають шану усім, хто ризикував та віддав своє життя за порятунок єврейських дітей:
«Ми пам’ятаємо праведників світу, які рятували євреїв. Люди, які тут записані – вони герої, тому, що власне життя змогли віддати за врятованих єврейських дітей. Ми і є врятовані діти».
Підготувала Амєлія МИЙНОВА
