Одеситка, яка втратила ногу на фронті, розповіла про випадок з таксистом та ставлення суспільства до людей з ампутаціями
Руслана Данілкіна втратила ногу в лютому цього року, на той час їй було усього 19 років. Дівчина вступила до лав ЗСУ невдовзі після початку повномасштабного вторгнення, служила зв’язковою. Раніше ми вже публікували її трагічну історію та життя після втрати кінцівки.
«Дорогою до лікарні я не бачила, що внизу, але відчувала, що тримаю в руках кістку. Я зрозуміла, що моє життя більше не буде таким, як раніше», – так Руслана розповідала про перше усвідомлення своєї втрати.
Захисниця ділилася, що така зміна життя жахала її зокрема через сприйняття цього суспільством:
«Я боялася, що мене не прийме світ і що я нікому не буду потрібна. Було дуже страшно. Моє життя змінилось. Я прокинулась у новому тілі й не знала, як жити далі», – описує вона свої почуття у перші дні після ампутації ноги.
На жаль, Руслані таки доводиться стикатися з некоректним, а подекуди взагалі неповажним відношенням людей навколо. На своїй сторінці Інстаграм вона поділилася сумним досвідом людей з ампутаціями:
«Повз мене пройшло чимало людей з різними історіями, майже кожного дня, я стикаюся з людьми, які розповідають свої перші досвіди з приводу контакту зі суспільством. Мені кажуть:
-Я їду в громадському транспорті з відкритими ногами, і всім було байдуже, я стояв усю дорогу (подвійна ампутація).
-Я йду містом, і ловлю погляди здорових хлопців, які в наглу дивляться на мене.
-Мені терміново треба було до шпиталю, я підійшов до блаблакару та попросився взяти мене з собою, я бачив вільні місця, але мені відмовили, сказали треба було придбати квиток для відведених місць під людей з інвалідністю. Я пояснив ситуацію, але мене не хотіли чути».
З таким ставленням доводилося стикатися і самій дівчині:
«Викликала таксі, йшла в шортах тягнучи валізу з портфелем. Підхожу до авто, водій бачивши мене в дзеркало просто відкриває багажник, через декілька секунд виходить і стоїть. Кладу валізу в авто, кажу « ви навіть мені не допоможете?». Він закриває багажник та відповідає «це не мій обовʼязок»
Реально? Ну серйозно? Не дивлячись на те, що я дівчина, він бачить, що я тягну речі не маючи ноги! Як можна не проявити хоч трішки вихованості?»
Проте звернення Руслани стосується не тільки щодо тих, хто постраждав внаслідок військової служби, а й усіх тих, хто вимушений жити з інвалідністю:
«Зараз не про людей, які забили на війну, а про вихованість! Дивлячись на мене, ніхто не подумає, що колись я була військовослужбовцем, тому, я не очікую від людей розуміння та якогось певного відношення. Але бути людиною завжди потрібно, тим паче у наш ВАЖКИЙ ЧАС!!!»
Історія Руслани є яскравим прикладом того, що ми ніколи не можемо знати, хто з оточуючих нас сьогодні ще нещодавно захищав нас на передовій. Проте, як наголосила дівчина, першочерговим є питання людяності. Зважаючи на ситуацію, хочеться звернутися до українців з закликом бути відповідальними та свідомими, бо у часи жорстокої війни, на жаль, вулицями наших міст пересуватиметься все більше людей з певними обмеженнями. І наш обов’язок, в першу чергу, як людей, допомагати їм почуватися комфортно у суспільстві та проживати, наскільки це можливо, повноцінне життя. Ми все частіше кажемо, що маємо єднатися задля перемоги, тож давайте це робити та підтримувати один одного у ці скрутні часи.
Амєлія МИЙНОВА, фото rusya_danilkina / Instagram
