Про війну з перших вуст: інтерв’ю з морським піхотинцем з Арцизької громади
Ця історія про одного із сотень тисяч воїнів, які захищають нашу країну від російських окупантів. 31- річний Андрій Бушинський — звичайний хлопець із села Прямобалка Арцизької громади. З перших днів повномасштабного вторгнення російських військ на територію України Андрій без вагань став на захист країни і вже понад півтора роки несе службу в 35-й окремій бригаді морської піхоти ім. контрадмірала Михайла Остроградського. На рахунку бійця та його побратимів — десятки відбитих штурмів та запеклих боїв. В 2022 році Андрій отримав почесну нагрудну відзнаку “Сталевий Хрест” від Головнокомандувача Збройних сил України Валерія Залужного за визволення Херсону. А цього року указом Президента України Володимира Зеленського був нагороджений орденом “За мужність” ІІІ ступеня за визволення м. Мар’їнки Донецької області.
Про нелегкий бойовий шлях воїна розповіли в Арцизькій міській раді, передає інформаційна агенція «Юг.Today».
Журналісти зустрілися з Андрієм на початку листопада, коли він проходив реабілітацію після поранення, та розпитали про його рішення піти на фронт, перші бої та поранення, мотивацію на передовій та його життєву позицію.
-Андрію, розкажіть, чим ви займались до 24 лютого минулого року?
– Я був звичайним хлопцем, який жив звичайним життям. Працював торгівельним представником. Але 24 лютого життя розділилося на “до” та “після”. Пам’ятаю, як тієї ночі почув вибухи від перших прильотів. Тоді і зрозумів: треба йти. Дочекався ранку, зателефонував своєму товаришу, і ми разом прибули до Арцизького територіального центру комплектування та соціальної підтримки.
– Чи одразу потрапили до 35-ї бригади?
– Ні. Перші два місяці я служив у нашій територіальній обороні, стояв на блокпостах. А потім нам повідомили, що буде створюватися новий батальйон. Знову ж таки, заручившись підтримкою товаришів, вступив до 35-ї бригади. Я водій бойової машини, і за весь цей час проїхав уже 18 тисяч бойових кілометрів. У 2022-му наша бригада пройшла весь Херсон. Потім була Мар’їнка Донецької області. У той час, коли всі спостерігали за долею Бахмута, про цей населений пункт ніхто нічого не говорив. А ми тримали його оборону протягом семи місяців. Що там коїлося, словами не передати. Там було суцільне пекло. Працювали й на Запорізькому напрямку, визволяли села Урожайне, Старомайорське.
– На Запорізькому напрямку ви отримали поранення. Які у вас спогади про цей день?
– Ми йшли в наступ. Я віз хлопців на ротацію, і ми потрапили прямо в посадку до ворога. Хлопці успішно десантувалися, а я ще мав забрати 300-х. Дорогою машина натрапила на три протипіхотні міни, в результаті поверталися ми вже без передніх коліс. Саме в той момент у машину влучив дрон. Попадання було з боку водійських дверей. Диво, що ми вціліли та змогли повернутися. Я навіть не одразу усвідомив, що мене зачепило. Вже на місці зрозумів, що отримав поранення в ногу і перелом руки. Мені наклали шви і відправили до шпиталю, спочатку в м. Дніпро, а потім до Львова. Там зробили дві операції та дістали з ноги уламки. Але один так і не витягли – він застряг у м’язах.
– Про який момент або день на передовій ви ніколи не забудете?
– Я ніколи не забуду наш перший бій. Це були Костромки Херсонської області. Нас було 60 чоловік і ми могли просто не вижити. А перший бій – це коли ти майже нічого не розумієш. На нашу бригаду сунуло все: піхота, авіація, дрони, танки за 100 метрів від нас… Із цього бою ми вийшли з одним загиблим, 10 пораненими хлопцями, ще п’ятеро були в тяжкому стані, але вийшли. Нас наче Бог під захисним куполом провів.
– Як змінюється сприйняття буденних речей на передовій?
– Усе має іншу цінність. Усі речі, які тут, вдома, завжди доступні для кожного, там на вагу золота.
Насправді, на передовій світ сприймається дещо по-іншому. Є лише чорне і лише біле. Є тільки так або ні. Люди прості, без масок, такі, як вони є. І це теж має велику цінність. Ти живеш тут і зараз.
– Що мотивує вас?
– Мотивує оточення. Мої побратими Михайло та Денис, з якими ми пройшли десятки боїв. Ми вже як одна велика родина, де всі один одному допомагають та підтримують. Я пам’ятаю, як із першого бою вийшов з маленьким мішечком. У мене не залишилося нічого, і побратими, хто чим міг допоміг.
Мотивує й моя родина, близькі і знайомі. Приємно, що про тебе пам’ятають у рідному селі. Буває, подзвонить Тетяна Сергіївна, моя вчителька, і скаже, що зібрали якісь смаколики для нас, а діти малюнки намалювали. Дрібниці, але приємно. Це заряджає й мотивує рухатися далі.
Крім того, на передовій у мене є відчуття, що в цей момент я знаходжусь на своєму місці та роблю те, що повинен робити.
-Як гадаєте, війна змінила вас?
-Так. Я зрозумів, що насправді наше життя дуже коротке. Потрібно цінувати кожен момент і проживати його по максимуму, бо “завтра” може й не настати.
Зрозумів, що таке час і як швидко він спливає. А хочеться кожну хвилину провести з користю і використати свій час раціонально. Ще більше цінуєш кожен момент, проведений з рідними у спокої, далеко за лінією фронту. Є для чого і для кого повертатись.
А ще хочеться багато де побувати та багато що побачити.
– Які запитання від цивільних дратують або про що не варто запитувати у військового?
– Тут можна довго перелічувати (усміхається). Я намагаюся спокійно реагувати на подібне, але дратує, коли питають: “Ну що там?”,”А тобі страшно?”, “А коли закінчиться війна?”… Такі питання заганяють у глухий кут. Що я маю відповідати? Цього ніхто не знає.
– В соцмережах часто шириться меседж, що росіяни не вміють воювати. Яка ваша думка з цього приводу?
– Вони вміють воювати, повірте. Так, є напрямки, де вони погано йдуть, а є де прям дуже добре, як за підручником. Ми протистоїмо сильному і численному ворогу і добре справляємося зі своєю задачею. Але не варто недооцінювати противника.
-Що для вас найважче у війні?
-Найважче на війні – це не коли тебе поранено чи ти вирушаєш в черговий тяжкий бій, найважче втрачати друзів, своїх побратимів.
-Багато хто каже, що втомився від війни…
– Вони нічого не знають про війну. Я півтора року на передовій. Як водій бойової машини, я бачив усе. Таке у фільмах не показують і ніколи не покажуть. Тут, у тилу, люди ніколи не зрозуміють, що таке війна насправді. Навіть зараз, у цю мить, там гинуть люди, наші військові. Якщо на початку війни усі сподівалися, що це жахіття скоро закінчиться, то зараз такого немає. І ще для багатьох війна “десь там”, на превеликий жаль…
Підготувала Інна ДЕРМЕНЖІ
