Екс-керівник ізмаїльської патрульної поліції, який боронить Україну на фронті, про війну та інтернет-суперечки щодо «повільного» контрнаступу
Василь Коряк – командир роти розвідки зведеного загону департаменту Патрульної поліції України, майор поліції. У 2018 році став першим начальником відділу патрульної поліції в Ізмаїлі, а згодом повернувся на рідну Київщину. З початку повномасштабного вторгнення Василь разом із іншими захисниками боронить Україну. Чоловік брав участь у знакових операціях на Київщині, Харківщині, у місті Бахмут, брав участь у звільненні правобережної Херсонщині. Василь нагороджений орденом Богдана Хмельницького 3-го ступеня, «Срібним хрестом» від Залужного, але його найулюбленіша нагорода – це Глок 45 х.
Про те, як патрульна поліція захищає Україну на фронті, Василь Коряк розповів в інтерв’ю на ютуб-каналі Front 18, повідомляє інформаційна агенція «Юг. Today».
За словами Василя, з 24 лютого 2022 року начальником департаменту патрульної поліції Євгеном Жуковим, який наразі вже у званні генерала, було сформовано перші зведені загони, які боронили Україну спочатку в Київській області, а з квітня 2022 року на Півдні:
«Деяка частина допомагала 28-й бригаді в районі села Олександрівка, але основна робота робилась потім, при організації плацдарму через річку Інгулець. Це була перша переправа через річку Інгулець, яка була створена, і наші війська переправлялись і закріплялись на тоді ще ворожому лівому березі, виходить. Ми забезпечували свою частину роботи, тоді у нас вже була гаубиця Д-30, у нас була батарея 120-мм мінометів, потужна аеророзвідка. Тобто це можна назвати розвідувально-вогневий комплекс. Ми здатні приїхати будь-куди, розвідати собі цілі, знайти ворогів, і своїми ж засобами їх знищувати».
Командир роти розвідки зведеного загону згадує, що усі іноземці – легіонери, які дізнавалися, що патрульна поліція працює на такому напрямку, дуже дивувалися:
«В них в голові не вкладається як це «patrol police» i «artillery»… Якось в одному реченні вони не сприймають це».
Василь Коряк розповів, що активно працював у різних напрямках з самого початку повномасштабного вторгнення до сьогоднішнього дня:
«З самого початку вересня минулого року ми переїхали: Вербівка, Балаклея, Ізюм, і потім – Лиманська операція. Тоді ми працювали з розвідкою 25-ої парашутно-десантної бригади. Після цього осінь-зима в Бахмуті. З Бахмута ми вийшли 22-го березня, уже там майже не було де працювати. Потім трошки «перекурили», і знов напрямок Кремінної, ліс Серебрянський. Знову ж таки, Бахмутський напрямок, який он бахкає там на фоні десь».
Патрульний поліцейський зазначає, що з минулого року умови війни дуже змінилися, воювати стало набагато складніше. Саме тому чоловік поділився своїм обуренням щодо інтернет-суперечок про начебто повільний контрнаступ. Василь також запросив усіх «критиків», які бажають дуже швидкого контрнаступу, прийти та відвоювати ділянку, розміром з сільський город, яка вже не раз переходила з одних рук в інші. Слід зауважити, що хлопці б’ються за цю «латочку» вже тиждень.
Окрім того, Василь Коряк пояснює, що як наші військові, так і супротивники навчаються та роблять прогрес. Наразі патрульні поліцейські повною мірою виконують роботу піхотинців, щоб зберегти своїх людей:
«Зараз це все інше, геть інша робота. Це виносні антени, це бліндажі. Тобто патрульні поліцейські копають бліндажі, перекривають їх в три накати колодами, скобами, все по піхотному, все як треба. І потім вже, коли підготована позиція, ми починаємо звідти працювати. Така, жорстковата робота. Але чому ми це робимо? Тому, що не хочемо втрачати людей. Тому зараз повторюсь, напруга все більше і більше. Знаєте, як в комп’ютерній грі, коли з кожним рівнем все важче і важче».
Командир роти розвідки зведеного загону вважає, що війна триватиме ще довго, тому треба розраховувати сили як моральні, так і фізичні. Чоловік вкотре зауважує, що Україна має серйозного супротивника, і для когось навіть дивом є те, що наша країна вже півтора року продовжує воювати не покладаючи рук:
«Це марафон, це не спринт. Ми за два тижні не добіжимо до якогось там Новоросійська, Санкт-Петербурга. Так не буде. У нас дуже серйозний супротивник, і те, що ми півтора року з ним воюємо, це для декого, мабуть, ще більший шок, ніж якби ми за три дні лапки підняли».
Про необхідність відпочинку Василь також зауважив, пояснюючи, що перехід від звичайного патрульного поліцейського до учасника бойових дій дався хлопцям важко, особливо тим, хто брав участь у боях з близьким контактом. Але він вважає, що після якісного відпочинку має стати легше. Окрім того, Василь визнає, що на відміну від мобілізованих військових, патрульна поліція вже мала досвід бачити смерті кожного дня за різних обставин: пожежі, ДТП, побутові сварки, вбивства. Звісно, такі речі неможливо порівнювати з масштабами наслідків війни, але чоловік вважає, що цей досвід трошки допомагає у цій ситуації:
«Тут я думаю, що поліцейським має бути трохи легше, ніж пересічному воїну, який перший раз побачив війну, і потім перший раз з неї повернувся. Деяка частина моїх хлопців, вони з досвідом бойовим ще з часів АТО. Повертатись з війни дуже важко перший раз».
Командир роти розвідки зведеного загону департаменту Патрульної поліції розповів про свій перший досвід повернення з війни. А саме це сталося 2016 року. Тоді, як зізнається чоловік, його переслідували думки: «Якого фіга, тут війна, а тут дискотека». Тому він розуміє тих, кому зараз так важко повертатись в цивільне життя. Але особисто для себе чоловік згодом змінив думку:
«Я цим перехворів, і в більшості хто теж це бачили і відчули. В другий раз воно не так критично. Особисто я радію, коли мені трапляється якась відпустка, чи просто відрядження, і, умовно кажучи, можна в Харкові в КFС крильця поїсти, якщо проїздом їдемо. Мене тішить те, що на дитячому майданчику діти гуляють, мамочки не в касках, не в бронежилетах з ними ходять, а з колясками нормальними. Значить, ми тут свою роботу виконуємо якісно. І якщо не заради цього ми воюємо, то заради чого взагалі тоді?»
Василь вважає, що не має так бути, щоб в Полтаві, чи Ужгороді люди сиділи в підземеллях, боялись вийти на вулицю і виходили в касках, бронежилетах, і солодше моркви нічого не їли. Від своїх колег він висловився, що кожному військовому, або поліцейському, гвардійцям і прикордонникам, СБУ, і контррозвідці, коли вони потрапляють у відпустку, теж треба кудись повернутись.
За словами чоловіка, завдячувати наявності необхідної зброї поліцейським треба саме керівництву департаменту патрульної поліції –генералу Жукову, його першому заступнику Олексію Білошицькому та ще одному заступнику, який керує саме загоном Василя з початку повномасштабного вторгнення – Вадиму Зеленському. Свому керівництву Василь висловлює велику повагу:
«Мегаповажаю, і взагалі немає іншого щастя, мабуть, для підлеглого, коли до командира можна подзвонити посеред ночі, і, умовно кажучи, сказати: «Командир, є проблема, у мене отак і отак». Командири у нас суворі, отримуємо по шапці регулярно, але коли по ділу, то воно якось і сприймається за науку».
Він розповів, що лише на початку повномасштабної війни зброї в них майже не було, на що навіть згадав колись популярний в інтернеті мем:
«У нас з самого початку був так званий снарядний голод, тобто «Шойгу! Герасимов! Где боєприпасы?», – це ми могли з першого дня таке кричати».
Через недостатню кількість боєприпасів, хлопці не мали шансів на промах, або невдачу:
«Ми не могли собі дозволити так, як москалі – 50 снарядів в поле покласти, а потім сказати: «Ну промахнувся, нічого страшного, зараз ще 50 по цілі покладемо». Кожен артилерійський постріл ми намагались максимально ефективно використовувати».
І навіть сьогодні, коли до їх рук потрапили вогневі засоби, міномети, і навіть «град», а саме: «Торнадо-Г», зазначає Василь, все одно кожен промах сприймається болісно. Чоловік згадує, що зараз українська артилерія вже посилена західними зразками.
Свою роботу Василь виконує пліч-о-пліч з командиром батареї 155 мм артилерії самохідок:
«Все-таки чудовий тандем виходить, що просто здорово».
Деякими подробицями щодо зброї, якою зараз користуються хлопці, Василь Коряк таки поділився. Тож, з його слів, Україна дійсно наразі має потужну артилерію, яка може бути ефективніше за ворожу. Кажучи особисто за свій загін, чоловік розповів, що вони мають таку зброю:
«У нас є батарея 82-х мінометів, 120-х мінометів, Д-30 та сама пушка. З Лиману, чи з Ізюму у нас з’явився покращений, модернізований москалями «град», який теж навалює. Ще у свій час в нас була БМП-2, був БТР-80, БТР-82 були теж москальські затрофеєні, але наразі маємо те, що маємо. Вирішили зосередитись на артилерійській компоненті».
Особливо хлопці відчули себе «на коні», коли отримали гаубицю М777:
«У нас під рукою тоді виявилася батарея 777, топори так звані. Ми себе відчули батьками серйозними. Тому що основна російська артилерія це калібр 152 мм, дальність стрільби, якщо не помиляюсь 19 км 600 м, до двадцяти. «Топори» тоді сміливо навалювали 20+ кілометрів. Тобто по дальностях наша артилерія , не потрапляючи в зону ураження ворожої артилерії, вже могла вибивати ту».
Цю зброю їм вдалося використати в напрямку Каховки, де потрохи ослаблювали сили супротивника, знищуючи ворожу зброю одну за одною.
Василь зі свого досвіду має думку, що ворожа артилерія хоч і не слаба, але вже не така потужна, як на початку повномасштабної війни, але зауважує, що у кількості ворог має перевагу:
«Артилерія орківська, я не скажу, що слаба, але явно вже не та, що була на початку, коли вони могли перед собою організувати вогневий вал так званий, зрівняти все з землею, а потім прийти і сказати, що вони прийшли «освобождать». Там, де ми літаємо, де мої хлопці літають, там, де ми спілкуємось з колегами, сусідами зліва, справа, такого немає. Так, це потужна складова, у них все одно дофіга цих гармат, але вони не такі точні, не такі далекобійні, як та артилерія, що у нас є… Хотілося б, щоб одразу тисячу снарядів ми випустили, і закрили питання, так поки не вдається. Трохи є, і працюємо.».
Командир роти розвідки зведеного загону департаменту Патрульної поліції розповів, що окрім постачань зброї із-за кордону, є ще одне джерело – це «трофеї» від супротивника:
«В мене зараз лежить автомат російського десантника, який «вирішив» мені його подарувати», – каже посміхаючись.
Тому Василь Коряк вважає, що так звана «демілітаризація» у ворога, м’яко кажучи, не вдалась.
Патрульна поліція показала свою ефективність на фронті, яку помічали й інші підрозділи. Тому іноді до хлопців зверталися військові частини з проханням навчити людей:
«Зрозуміли, що очі в небі – це класна штука, почали цим займатись. На осінь-зиму ми вже самі готували пілотів, тобто військові частини до нас звертались. Тому що всі бачать наші стріми на великих екранах. Не один десяток військових ми не те щоб навчили, але підказали, як правильніше це робити, які налаштування вмикати, тактико-застосування. Щодо ефективності, всі ми дуже любимо ці відео, коли коптер скидає якусь бомбочку кудись. У нас був день, коли підтверджених на відео було вісім двохсотих і п’ять чи шість трьохсотих орків, при тому, що ми не втратили жодного коптера».
Слід зауважити, що така вдача трапляється хлопцям не кожен день, але патрульні поліцейські разом із іншими воїнами продовжують працювати та удосконалюватись.
Про закінчення війни чоловік зараз масштабно не думає, намагаючись виконувати конкретні задачі, які має перед собою. Василь вважає, що хід подій залежить певною мірою від вищих військових та політичних керівників нашої країни, та тривалості підтримки країн-союзників:
«Повної відповіді, що саме для мене буде перемога, ну, стандартною фразою відповісти, що звільнення всіх наших територій – кордони 1991 року, було б чудово, звісно, але, повертаючись до того, про що ми на початку говорили, тут ми за один сільський город б’ємося майже тиждень. Орків там накосили нормально, але і наших хлопців теж там полягло, важко».
Василь розповів, що в березні минулого року, коли росіяни були в Київській області, до будинку родини чоловіка їм залишалося шість кілометрів. Родина на той момент вже виїхала, але рідну домівку, свій будинок, визнає, теж любить. І тоді для себе Василь вирішив, що якщо українцям, зокрема військовим, вистачить сил, щоб відігнати ворога від його будинку, він воюватиме стільки, скільки це буде потрібно. Наразі він є командиром роти, і вже півтора року боронить нашу державу в різних гарячих точках.
«Хочеться, морально хочеться і в Крим зайти, і відбити Донеччину, Луганщину в повному складі. Але поки я зосереджуюсь на таких, локальних задачках, той самий город, про який ми говоримо. Спочатку цей город завоюємо, а за ним ще посадочка, а потім там хутір на п’ять хат. І такими маленькими кроками ми будемо йти до перемоги. А яка вона буде, ну побачимо. Коли вона буде, ми всі вже відчуємо, що це перемога».
Але є у Василя ще одне бажання – це повернутися в Білу Церкву, свій рідний підрозділ.
Підготувала Амєлія МИЙНОВА
