Не встиг освідчитися коханій: в громаді Болградського району проведуть в останню путь молодого оборонця Маріуполя
Завтра, 29 липня, селище Березине Тарутинської громади Болградського району попрощається з полеглим оборонцем Маріуполя, нацгвардійцем, солдатом, 20-річним місцевим мешканцем Іваном Петровим, який майже півтора роки вважався зниклим безвісти. Ще одне молоде життя забрала війна, життя сміливого хлопчини, який мріяв освідчитися коханій дівчині, стати моряком, який над усе любив Україну і без вагання став на оборону міста-фортеці Маріуполя разом із славетними воїнами полку «Азов».
Яким був молодий захисник України, журналісту інформаційної агенції «Юг.Today» розповіла мати Героя Ганна Дмитріївна Петрова, завуч школи в селищі Березине. Каже, що до сьогодні не може повірити в те, що її сина вже немає серед живих, бо за півтора роки, що шукала Івана через соціальні мережі, щоденно телефонуючи до військової частини, де він служив, щоночі звертаючись до небес у щемливій молитві, виплакала всі сльози.
Коли 24 липня цього року Ганні Дмитріївні та її родині офіційно повідомили про загибель Івана (тест ДНК підтвердив), у жінки в душі запанувала суцільна порожнеча. Все, немає її старшого красеня-синочка, який на кожне свято радував її незвичайними подарунками, сміх якого додавав віри в щасливе майбутнє, очі якого світилися жагою до життя…
Іван Петров народився 20 січня 2002 року в селище Березине. Закінчив девять класів місцевої школи. Далі освітянський шлях привів юнака до Білгород-Дністровського морського рибопромислового коледжу, де він отримав диплом техніка-рибовода. Там зустрів своє кохання – дівчину Алісу, з якою підтримував відносини до останніх хвилин свого життя.
Матір захисника України згадує, що Іван ще з дитячих років до нестями любив Україну. В соціальних мережах на його особистих акаунтах до сьогоднішнього дня майорить державний прапор. Ще дитиною Іван виявляв сміливість, був врівноваженим та цілеспрямованим, став справжнім захисником для молодших братів, коли ті потребували його підтримки. Навіть маючи сталевий характер воїна, Іван відчував тяжіння до прекрасного: добре малював, своїми руками робив сувеніри для близьких та друзів з деревини, ліпив з глини різноманітні дрібнички. Кожне свято для Ганни Дмитріївни завжди було із сюрпризами, які влаштовував син. Навіть першу зарплатню, яку він отримав під час проходження практики в коледжі, витратив на придбання мобільного телефону матері в подарунок.
Після закінчення навчання в 2020 році хлопець пішов на контрактну службу до Національної гвардії в Херсон, згодом – на Запоріжжі. За чотири місяці до початку повномасштабного вторгнення росії на територію України Іван потрапив до зони ООС на Донбас. На день народження, 1 січня, хлопець подякував мамі за безсонні ночі, коли вона піднімала його на ноги, та пообіцяв, що ненька буде ще ним пишатися.
24 лютого, в перший день війни, його військовий підрозділ направили до Маріуполя на оборону міста від рашистських загарбників.
“В той же день син зателефонував мені. Розповідав про страшну атмосферу в Маріуполі: його товариші по службі в окопах, над ними пролітають ворожі снаряди. “Ти не переживай, мамо, з нами “Азов”, – заспокоював Іван мене. “Якщо не я, то хто?” – відповідав він на мої питання про його перебування в Маріуполі”, – ділиться споминами Ганна Дмитріївна.
Напередодні першого бойового завдання Іван просив у рідної матусі благословення, з журбою писав, що доводиться щогодини виносити тіла загиблих побратимів. Коли зрідка виходив на зв’язок, жінка чула гучні вибухи… Були й такі моменти, що телефон хлопця відлітав на декілька метрів через вибухову хвилю.
“Я падала на коліна, молилася…. А через п’ять хвилин він перетелефонував та заспокоював, що йому не страшно, бо найбільше переживав за своїх батьків та молодших братиків Петра та Кирила, гадав, що у рідному селищі точаться аналогічні важкі бої, як в Маріуполі”, – згадує жінка.
У перші дні війни родина Петрових ховалася задля безпеки під час сигналів повітряної тривоги в підвальному приміщенні в будь-яку годину дня та ночі. Світлинами укриття матір поділилася із сином, бо ж знала, що в нього болить серце за рідних. Через декілька днів запеклих боїв в Івана пропав інтернет, мобільний зв’язок став дуже поганим.
“Востаннє Іван зателефонував мені 13 березня 2022 року. До цього була в нас особлива розмова, наче прощальна. Тоді була якраз повітряна тривога. Діти були в підвалі. Я завернулася в теплу ковдру та прямувала до укриття, але почула на комп’ютері дзвінок. Син попросив увімкнути відеозв’язок: я його бачила тільки хвилинку. І ці проникливі слова: “Мама, я вас всіх так люблю!” – розповідає Ганна Дмитріївна.
На жаль, з того дня звісток від воїна не було. Півтора роки поневірянь і марних надій. Лише декілька днів тому назад родині Петрових стало відомо, що їх син Іван загинув під час виконання бойового завдання 20 березня 2022 року в Маріуполі. 17 квітня 2022 року Указом президента України солдат Іван Петрович Петров нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня посмертно.
Його кохана дівчина Аліса не змирилися із загибеллю Івана, як і рідні. Вона наразі перебуває в Латвії. Місяць тому назад серце Ганни Дмитріївни стрепенулося, бо задзвонив телефон. Звідти пролунав незнайомий голос, який попросив жінку вийти на подвір’я. Там на неї чекала кур’єрська доставка великого букету червоних троянд з написом «Для найпрекраснішої жінки від…». Це була Аліса, яка хотіла розрадити матір коханого. А ще Ганна Дмитріївна подарувала дівчині каблучку. А згодом виявилося, що Іван, після війни, хотів освідчитися Алісі. Остання нездійсненна мрія хлопця…
Колектив інформаційної агенції «Юг.Today» висловлює щирі співчуття рідним воїна. Він був справжнім Героєм, який не побоявся стати на захист своєї держави, а показав справжній приклад мужності, честі та патріотизму.
Інна ДЕРМЕНЖІ, фото – з архівів родини
